Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

об землю, а що шнур мала намотаний довкола зап’ястка й не надіючись напасти не попустила його. Бинька гнала наперед себе з піднесеним хвостом і волікла за собою господиню. Коли ж опам’ятавшись звільнила шнурок, корова була вже в картоплях. Тут спинила свій біг, влізла в найгустіше картоплиння і давай микати картоплю разом з корінням, обгризати матину й картопельки. Так стояла й паслась собі все таки одним оком, поглядаючи, чи не зближується хто. Почувши гомін кроків, задирала хвіст і дерла далі, задержувалась по дорозі під деревцями і, взявши губами за галузки, трусила яблучка й поїдала їх з великим смаком, при чому з пащі лилась їй тонка струйка слини.

Бинька була смакункою, це треба признати.

Ну, вкінці надбіг господар, наспіла й Ганя і якось прибрали звіра в руки. Завели на траву та коротко упнувши пасли, тримаючи в руках все таки порядного ціпка. А шнурок замінили ланцюгом і то порядним.

Поглядаючи косом на ціпок та ланцюг, корова паслася, тобто ходила швидкими кроками на прохід, де-не-де з-під деревця вискубуючи траву, зриваючи листя і вишукуючи команицю. Час до часу торгала ланцюг та, не дивлячись на свого пастуха, перла в картоплиння або між капусту. Не помагали крики й «бук» — знову кущі городовини вилітали в повітря, а корова обсмикувала їх байдужісінько й з видимою приємністю.

Після такого «пашення» Биньку завели в стайню, принесли їй добру плахту команиці, запашної, цвітистої, потім цебрик картопель з ґрисом, потім ще й нагрітої води. Ну, це вже було Бинці до вподоби, вона їла радо, постукуючи ногою, та б’ючи рогами об жолуб. Наївшись, лягала собі та жвакала, час до часу порикуючи, мабуть з туги за товариством.

Між тим у хаті відбувалась нарада. — Що ж ми зробимо з тою коровою, Ганю, — журився господар, — як тут її пасти?

— Ба, та то якийсь дикий звір, альо не хоче ходити, тай не хоче пасти як людське йміння, тільки гонить. Ци я вже знаю? Може завтра упну до паркану та й най пасеться сама? Як увидить, що паркан держить, то мусить привикнути пасти на одному місці.

Андріїха, що якраз прийшла з малинами, слухала й мотала головою.

— Та то, видить ми ся, не буде нидочого. Ганю. То всьо через тото, що корова полонинська, привикла з їмінням ходити великими пасовиськами. А сама в городі не вміє пастися.

— Е, мусить навчитися, мусить привикнути! — вирішив Старий Пан. Всі корови вміють пастись коло хати. От подивіться в село: вигнали поза хату корову, вона собі в городі пасеться, навіть ніхто не дивиться до неї.

— Ба, та тото правда, правда, що людські корови пасуть мирно, правда. Але пан вчені на книжках, то мають ліпше знати всьо: і до челідина й до корови — кінчила дискусію Андріїха. Тільки ж, невідомо, чи вона те про книжки сказала з правжнього переконання, чи тільки так собі…

Наступного дня вранці, коровицю подоїли, достали знову смачного молока й далі на пашу. Вже виходячи зі стайні Бинька оглядалась розумно позад себе: так наче б роздумувала:

— Ага, ланцюг є. Замотаний за роги. А якби та добре потягнути… Але є і бук. Не дуже приємний. Врешті побачимо…

Здавалось, що її карі, вдумливі очі розглядали цілу складну обстановку майбутнього пирування, а хитра голова продумувала, якби то звільнитись і драпнути в картоплі, що так і манили соковитою темною зеленню, обмитою ранковою росою.

Ганя підвела корову під паркан, де висока соковита трава буйно росла під затіяними модеревами, і прив’язала корову до сильного дубового стовпа. Воно так: ланцюг міцний, не зірветься. Стовпок ще міцніший не подасть. І таки мусітиме пастися на місці.

Прив’язавши корову, Ганя приглядалась. Під її оком корова обнюхала траву, знайшла смачні рослини й стала їх пасти. Це заспокоїло Ганю і вона вернулась до хати готовити снідання.

Та не вспіла ще розкласти вогонь, як у хату вбігла мала пастушка, Несторова Марися, що поза ярком пасла свої корови. Задихана.

— Анужто, Ганю, біжіть та рятуйте свою корову. Лежить на землі тай, видит мися здише.

Ганя кинула все й бігцем до корови. Вже здалеку зачула рев помішаний з харчанням. Корови не видно було. Зате зблизька наляканим очам Гані представилась така картина: корова лежала простягнена, розкинувши ноги та б’ючи ними об землю. Довкола шиї обмотався декілька разів ланцюг і давив тварину, у якої з рота текла піна та виривались харкітливі реви. Очі витріщені, повні жаху. Спроби встати не вдавались: надто короткий ланцюг не дозволяв підвестить, корова кидалась і торгала ланцюг, що ще ціпкіше обмотувався і давив.

Лементуючи бігла Ганя до стовпця, розмотала ланцюг та звільнила петлю. Бідне коровисько ледве дихаючи підвелось на ноги.

— Та пек би тя втяв, тай осина! Таже інше йміння як йміння, а ти як дикий звір, бігаш, бігаш, якби тя марасник закляв. Шей челідина за собов волічеш. А як тя прип’ясти, то альо щос зробила. Няй ся не задушила — сьляк би тя втяв, бодайс ізгоріла!

А сусідки, що робили в полі, поставали, попідпирались мотиками й міркували:

— Нич ї не вчинити. Ганю. Нич, тай вже. Корова полонинська, привикла з маржинов у гори йти. Не хоче пасти при хаті, а припинати, то самі видите — змарнуєся на полику, на нич ізійде.

— Йой, та що ми робити з таков коровов, порадьте, та й поратуйте, людойки добрі! — бідкалась Ганя.

Але людойки не знали ради. Знав її тільки сільський парубок Ілько, що ціле життя пастушив і що його любила скотина. Знав та й вже. І нічого надзвичайного. Взяв за ланцюг і повів її соковитими травами приговорюючи:

— Паси, малейка, паси! Альо, ци видиш, яка травиця. Та де ґаздівські корови таку видят? Нигди, тай николи! Альо по лісу ходят тай мох скубут. А тобі ту панське життя буде, а ти дурна гониш, та си добираш. Паси, малейка, паси!