Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

— Таже напротив Рівняки, то бим їв у них троха, єнче бим сам зробив.

— Та в Рівняків задармо не їстимеш, а хто тото платитиме?

— Та як тото — другого парубка пустиш з хати? — зажурилася мама.

— Я ти повім таке: якби ся оба наняли, були би порядні гроші, тай бим ся зараз за будову брав. А з полем ми оба з Паньком ся управиме.

— Ба, та як ставитимеш хату за їх гроші, то чия буде, твоя, ци їх, ци як? — міркувала Кася, поглядаючи то на синів, то на батька.

Старий Панькович вийняв люльку, витряс попіл і вклав її до кишені лейбика.

— Чия буде? Буде так: котрий ся оженит і возьме жону тай віно, оплатит другого, що ся женитиме на бік. Тай нам легко ся прийде сплачувати, бо будуть пани. А той, що піде на бік, сам си вілію поставит, як возьме гідну дівку та й сам буде робити.

Старий Панькович мав здоровий, ґаздівський розум і сини поважали його та корились йому без спротиву. Він знав лад, споконвічний лад, що правив їх сім’єю і господарством. І, хоч обставини змінилися, не змінилися оці споконвічні звичаєві закони, що панували на Бойківщині. Тільки ж невідомо, як сини зачнуть своє самостійне життя, шануватимуть і далі батьківську волю і оці закони?.. Ще Ілько, як Ілько. Він мав у собі зав’язки на такого ж статочного ґазду, як батько. Та невідомо, якими шляхами піде Дмитро. Бо Панько зовсім пішов у батька. Одягався, як він, оженився з дівкою, що її батько вибрав, взяв за нею поле й корову й працював разом з батьком, не шукаючи ніяких інших заробітків.

Старий Панькович закінчив нараду:

— До Николайчука я піду сам та найму Ілька, бо то свій чоловік. А вже Малєрман, як тя хоче найняти, Дмитре, най прийде ня просити за тобов, Дмитре, бо то жид. Умагатися му, би ти платив трийцять п’ять злотих. Як даст, — підеш.

Усе пішло, як собі бажала сім’я Паньковичів: Ілько станув служити на Кичері, а Малєрман підступив ціну й найняв Дмитра на сторожа до своїх домів. Так, «Сара», «Ружа», «Лєа» й «Ґольда» дістали дуже відповідного, «делікатного» сторожа. Під час коли Ілько пас і виховував свою Биньку, управляв поле й трохи помагав при кухні, коротко, робив майже таку роботу, як дома, Дмитро не робив ніякої ґаздівської роботи й був виключно для догляду домів та допомоги гостям у сезоні. Від них він теж і набирав панських звичаїв.

Ганя працювала на грядках. Пізній горох ліз по тичках і мотався один з одним. Тут знову квасоля піша й тична. Жовті стручки повисали, весело шелестячи при дотику. Повище цієї городини була грядка з капустою і при ній Ганя працювала.

— Слава Ісусу Христу, Ганю! — за парканом Скобова Марися полола льон.

— Слава на віки! Файний льон вам вродився, Марисю.

Марися підійшла до паркану, підперлась рукою та й говорила:

— Та файний Біг дав. То на тих стайках, а там на сухим цілком ледакий. Та робите?

— Та певно, що мус. Альо капуста вже велика, а я ще не мала часу обгребсти. Так якось за тим ґаздівством час іде.

Марися рум’янощока, весела молодиця. В неї хитрі, карі очі так і сміються з-під очіпка. Хустину вона зняла та поклала на межу, бо гаряче.

— Та тото правда. Таже маєте й зварити й то не так що будь, а по-панськи, й Старого Пана обійти. А ту й корову й город. Певно, що роботи маєте доста. Ба, Ілько ци помагає?

— Та Ілько, як Ілько: пастушить з тов дурнов Биньков, то му ся до роботи не спішит. Так си шпацірує по городі, взявши корову на мотузок.

— Та бо чуєте також і корова ни люцька. Але має давати багато молока.

— Та дає, але до всього мус рук приложити. Як челядин сам не допільнує і сам не зробит, то нич не буде.

— Та так, Ганю, робите на чуджім та й на чуджих.

— Ба, та що вчиню? Та жим ся наяла, то мушу.

— Та то би файно било, як би то било ваше ґаздівство — думала Марися, кинувши оком на будинки й поле.

Ганя теж випростувалася та обкинула оком ґаздівство. Зідхнула й тільки сказала: ба!

— Цілком було би файно, як би ся Николайчук з вами оженив. То бисте вже робили на своїм.

Видно, що й Ганя не раз про те думала, бо цей висказ не заскочив її.

— Било би… Ба, та як би то у ґаздів. А то, ци видите, він пан та ще й старий. То вже я кілька раз йому таке казала, що ніби, що ту буду сідіти та чого буду досіджуватися. Що най вони очі замкнут, то ня діти з хати наженут. І було таке, шом мовила, що си піду, бо люди мовлят, що ми си жиїмо обоє: ніби я з Николайчуком. Поправді то бим не дуже йшла, бо куда, алем си гадала, що міг би ся зі мнов оженитись. Та жем му ґаздиня. Але повідат, що не може через діти.

— Та що там діти? Та чей вони десь по містах сідят, всі вони десь на своїм і їм нич до вітцьового нема. Отець має свого волю і міг би ся жинити, тай своє ґаздівство жоні відписати.

Ганя знала, що так було б і справді добре. Чи то працюючи в хаті, чи на городі, вона завжди передумувала ту справу. Інколи ввижалось їй весілля зі Старим Паном, то знову, що він їде з нею в Турку та записує