Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

— Та повідат, що ґаздівство буде доньчине, тої, що тут віддавалася. Ніби они обоє з ґаздою будут будувати велику вілію. То записати би ми не міг. А так, що би ся жинив биз ничого.

— Ба, що ж були бисте панев, най буде, що хіба так довго, доки би ґазда жив.

— Та не хоче. Якімся кілька раз взлостила й їм мовила, що найся женит, або си йду, тося журив, тося бідив, аж ми го жаль стало. Поїхав в Турку, привіз ми нові чиривики, підвищив гроші, але жинитися не обіцяв.

Марися зідхнула, поправляючи очіпець. Зідхнула й Ганя, ще раз обкидаючи оком не своє ґаздівство. Вітер віяв згори, бив широким листям квасолиння, і лопотів у капустяному листі.

Дім стояв високо на Кичері. Жовта глина покривала тонким шаром зложжя каміння — крихкого пісковика, що становив глибші шари гори. Колись під час будови дому провертіли недалеко нього криницю. Били її довго, якісь специ зі Львова. Нахвалювались, що провертіли вісімнадцять метрів вглиб. Якже ввели помпу, показалось, що вода жовта, несмачна, з посмаком заліза й що її обмаль. Майстри, звісно, потішали, що «спомпується», що це тільки спочатку така вода. А вода не поправлялась, хоч минали роки. Всі потішали себе, що вона, «мінеральна» і що в горах всі води «залізні». А ще — в посуху було її обмаль, а то й зовсім зникала — що ж, гора та ще й кам’яна. Доводилось прати на річці або в дощівці, до пиття носити з джерела, а для дрібніших господарських послуг в суміжному ярочку прокопано на млаці калабаньку.

Як же Старий Пан поселився на постійне на Кичері, вирішив, що без води ніяк не проживе, та не потрапить завести господарства.

До літа Старий Пан зробив найнеобхідніше при господарстві. Зараз по сезоні він купив дерево. На асиґнату з лісничівки він закупив кілька ялиць. Їздив за ними в ліс, а потім на тартак, де гострі циркулярки різали оці ялиці. З них залишились ошварі, дошки, бельки, цівки й як вони всі звалися. Цей матеріял він громадив в осені і в зимі, плянуючи на весні зробити ремонт хати. Та найважніше для нього було: викопати нову криницю. Заробивши в сезоні трохи грошей, можна було тепер приступити до справи, що її треба було зробити десятки літ тому. Та постійне життя в місті, перша світова війна та невдачі, що після неї стрінули Николайчука, не дозволили йому виконати намірених діл. То ж тепер, коли все це було за ним, можна було крок за кроком і одне за одним перевести в діло.

Покликав собі Старий Пан сільського криничника-самородка Гриця Курбана й став з ним радитися. Ходили по городі, міркували й обидва покручували вуси, тільки ж, що у Гриця він був чорний, а у Старого Пана якийсь сивавий. Далі склали плян і де копати й якого матеріялу треба та яких коштів. Ходили-міркували й вкінці вирішили копати колодязь на східній частині города, поблизу паркану. На диво Старий Пан вирішив копати в місці рівнобіжному до попередньої, тільки не на хребті горба, а на його збочі. Розраховував, що прийдеться копати до рівня дна яру, яких вісімнадцять метрів, а як би там не натрапили на воду, то прийдеться бити ще глибше. Та зразу й увесь час потім муляла думка, чи вибрали все таки відповідне місце. Стара криниця, як живий закид увесь час стреміла поза їх спиною. Все ж таки роботи почалися, так на око, без розслідів почви й інших інженерських мудрощів.

Спершу викопали чотирикутну яму в жовтій глині. Швидко стали посуватись у глиб землі, стіни забезпечуючи дерев’яним риштуванням. Копали джаґами й рискалями, а викопану землю витягали відрами, перевішеними через вал, що його хтось крутив корбою. Та скоро кінчилася глина й зачався камінь. Прийшлося бити спершу в м’якому, наче б вогкавому ілі, що дедалі уступався пісковикові. Тепер уже йшли в рух кайла й молоти. Зранку до вечора роздавався з викопу металічний звук. Росла гора викопаної глини й каменю. А води як не було, так і не було. Що ранку Старий Пан спускався в шиб, оглядав почву, доторкав стін та себе й робітників переконував, що вода швидко мусить прийти. Дійсно бо зі стін сльозили струмки вологости й на дні завжди було декілька літрів жовтої, масткої рідини. Але це не була вода — це було ясне кожному. Тож били далі.

Роботу почали зараз таки з початком вересня, пройшов жовтень та половина листопада. На світі вже бралося під зиму, але в шибі робота йшла далі. Старий Пан ходив замазаний глиною, кермував роботами й не було йому коли ні з’їсти, ні спочити. Зробився нервовий та нетерплячий. Ганя ходила за ним з тарілкою, чи мискою та просила, щоб їв. Відмахувався руками та завжди своє: дай мені спокій з їдженням, мені світ не милий і мені ніколи!

А молоти били далі, скрипів вал і ведра їхали: повне на гору, а порожнє вниз. Ночами не брався Николайчука сон: а що, як води не буде, або буде така погана, як у старій криниці?!

Стільки праці, стільки коштів і нічого! В короткому, неспокійному сні, снились різні страхіття: то завалилось риштування, то колодязь засипав людей, то знову снилося, що увірвалось відро, що на ньому спускався в глиб і він летів стрімголов в низ, а замість води була саджа, чи гноївка.

Вже Старий Пан від нетерплячки та журби схуд і почорнів. Вечорами він розглядав проби видобутого каміння і шукав ради по книжках. Вже бо вісімнадцятий метер давно минули, а води не було. Та небагато ради находив у книжках. Скаржився Гані, а вона тільки злостила його, кажучи, що треба було замість Гриця, взяти справжнього кирничника з Самбора. Поправці він і сам не раз каявся, що не порадився якогось фахівця, водного інженера. Та тепер було вже запізно. Все ж одного дня, на двадцятому метрі натрапили на воду. Та не була вона така, як треба, тільки підшкірна — вирішив господар, і казав бити далі. Вже й робітники