Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Запросити Мімі до таких нічних проходів не було можливе. Вийшовши з паном на подвір’я, вона згорталась у клубок біля його ніг та плакала жалко, не бажаючи рушитись ні кроком далі. Коли ж він все таки кликав її, трохи віддалившись, вона підповзала до нього, та скавулячи винувато, дряпала його лапкою по нозі.

— Ходи на руці, ходи! Вже я бачу, що з тебе жадний пес і що ти боїшся в ночі. Ходи на руці, пан сховає свою собачку й собачка не буде боятися.

Пан брав собачку на руки, ховав її за пазуху загортки й щойно тоді Мімі заспокоювалася.

Так Старий Пан доглядав свого саду, найчастіше сам, бо вже волів, щоб Мімі собі спала в хаті. Інша справа, як у Мімі була дочка. О! Боська не боялась самого чорта, не так ночі. Вона почувалась прекрасно й варувала разом із своїм паном. Її мама могла собі спокійно спати в своєму ліжку в кухні.

Доглядання саду не тривало довго. Швидко прийшли приморозки й прийшлось зірвати яблука, які були — хоч вони дуже радо ще побули б на дереві. Їх дбайливо поукладали на полицях у пивниці. Аж до весни служитимуть Старому Панові, як присмак, і як дарунок для його дітей, яким час від часу посилає коробку запашних, розлуцьких яблук із свого саду.

Так, тепер життя на Кичері змінилось. Воно сталось справжнім, господарським з усіми його клопотами й завданнями.

Дві речі треба Старому Панові негайно зробити: до зими мусить станути нова стайня і треба постаратись паші для корови. Ну звісно, на цю зиму прийдеться купити пашу, бо город нічого не дасть. А далі…

Старий Пан ставав при паркані й дивився на сусідські поля. Ще понижче паркану поле було управлене й родило людям картоплі, жито, чи що там. Але того селяни не продадуть. Це даремне. Зате на сусідному горбі доволі поля, що лежить облогом, поросле папороттю, дрібним ялівцем та бур’яном. Не раз уже приходили ґазди просити, щоб пан собі купив це поле. Тоді ще не було корови, проте ґазди старались переконати Старого Пана, що це поле йому потрібне:

— Та нєй пан куплят тоті стайки, що за млаков. Альо я потребую хату класти, гроший треба, а ту нема.

— Та я розумію, що вам треба грошей, але ж мені не треба поля, та ще й такого, що робить папороть і ялівці.

— Ба, та то тому, щом го не управляв, а залишив толоков. А якби го вигноїв, то був би овес.

— А мені нащо вівса? Не буду ж його їсти.

— Ба, та овес мож проміняти в ґаздів на жито ци бульбу, та й продати мож.

Та Старий Пан сміявся з таких господарських плянів сусідів. Тоді вони підходили з іншого боку:

— Вілію пан збудуют. При дорогах всі ґрунти вже ґазди випродали на вілії панам, а потім будут по Кичерах ставитись як ровіні забракне. Берко вже перепитував, ци не продам, ставив би доньці вілію на люфтників. Але м мовив, що не продам, бо не хочу аби йшло моє поле в жидівські руки.

Це був аргумент, що найскорше промовляв до Старого Пана. Нового дому він і не думав ставити, бо не мав за що, але нічого так не боявся як сусідів. Думка, що біля його хати має станути многолюдна, криклива буда й що зникне тиша й свобода на його гірці між лісом і полем, тривожила його.

Треба би купити цілий сусідний горб — роздумував, стоячи при паркані й розглядаючи сухий підвершковий шар, що притулився до ліса. — А то влізуть мені тут жиди з своїми бараками й тоді прощай, мою улюблена свободо, й спокою! Та й вкінці: я вже не потраплю будувати. Але може хто з моїх дітей… Його думка спилювалась на доньці, що жила у Львові, та їй несогірше велося. Моя ж Стефа…

Проте не купував, а ґазди не продавали, бо не було купців на цей відлюдний та неврожайний горб.

Стоячи тепер при паркані, думав:

— Треба буде купувати горб. Нема що. Не буду ж я корові рік річно купувати пашу: горб сухий і пісний, то правда, але тепер і гній дає корова, на зиму спаренається, потім добре вигноїться, трохи штучних погноїв куплю і можна буде засіяти овес і команицю…

А вертаючися на подвір’я, оглядав стару стайню, крутив головою і думав:

— Треба братись негайно за будову нової стайні. До зими корова мусить дістати стайню. Оця шіпчина з дощок, між дві руки вложиш, у ній не визимує худобина.

Оглядав трохи цього матеріялу, що вспів собі підготовити, підкручуючи вуси, обмацував, обдивляв, розмірював, застановлявся.

Вечорами сидів, розчитувався у будівельному підручнику й креслив плян нової стайні. А вранці закликав Миколая Когута й заявив:

— Я вас казав покликати, Миколайку, бо хочу з вами нарадитись, як би будувати стайню.

— Ба, стайні пану треба, то нема що, корова в цій не визимує.

— Та певне, що треба, я то й сам знаю. Тому й побалакаймо та обміркуймо, де ставити та й кілько якого матеріялу треба.

Йшли по городі та й обмірковували. Повище старої шіпчини витичили місце, забили там два пальки, а потім Старий Пан, як казали люди «андзімір» вимірював сталевою лентою і записував у книжечці числа, а Миколай заглядав туди з повагою, і повільно думаючи й повільно та розсудливо говорячи. Плян, що його накреслив господар, не дуже подобався майстрові.

— Та то хату якусь хочут пан ставити, то не стайня.

— Та воно, знаєте виглядає як хата, бо ви привикли, що худоба не