Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Ганя відкладала собі зовсім гарні гроші. Бо ж Старий Пан не тільки платив їй заробітню платню, але й купував для неї одяг. Він був задоволений, що має ґаздиню і поправді стояв про її ласку. Не будь її, він не міг би жити на Кичері. Ганя ж знову мала свої думки.

Але Бинька не лиш давала набіл: вона давала таку дуже важну річ, для нашого поля: навіз. Без нього й без води бойківське поле — неужиток. То ж тепер дбайливо громаджено його. Навесні управиться ним поле й родитиме зовсім інакше, як дотепер. Правда, й перед тим поле навозив Старий Пан, але тільки так, аби подурити. Покладуть ото одну картоплину в ямку, а вродиться дві, три. Але тепер, о тепер уже інакше виглядатиме поле на Кичері та й господарка. Тепер уже Бинька годуватиме людей і поле.

Йшла осінь, а там прийде й зима. В оцій, старій шопі не можливо буде зимувати корову. Вона збита з дощок і крізь щілини вітер віє. Тож прийшлось Старому Панові ставити стайню. І знову Старий Пан сидів вечорами й студіював свої книжки й обдумував плян будови стайні.

* * *

Так стали будувати стайню. І знову від ранку до вечора гомоніло приладдя, скрипіли пили й говорили люди. А стайню Старий Пан ставив величаву. Там мав бути відділ для корови, відділ для коня, що його ж колись може Старий Пан собі купить і частина для пташні. Розміри були майже такі самі, як його дому. Тож люди дивувалися потрохи. Разом із будовою стін Старий Пан робив за стайнею цементовий збірник на гній, і яму на гноївку. Це все вже зовсім інакше, як у ґаздів. При такій будові не буде викидання гною на подвір’я і все це діятиметься майже самочинно. До того ж цементовий збірник збереже кожну дрібку оцього цінного матеріалу.

Ще більше дивувались ґазди, коли побачили, що Старий Пан будує поверх над стайнею. Мав це бути стрих на пашу. Але ж двоє дверей відчинювалось на балькони і в північній та південній стіні було велике вікно, так що це й справді виглядало на кімнати. До того ж Старий Пан приоздобив фронт та ґанки витинанями в дереві. Дійсно ґазди добре казали: пан вілію корові ставить.

Як би не було: до зими була готова найважніша частина й до неї перейшла зимувати Бинька. Була вона простора, ясна і, як згодом показалося, на зиму надто холодна, бо будинок стояв сам один серед поля, на горбі. Ну, але зразу Старий Пан тим не переймався і покривши дах та перевівши корову на зиму, був задоволений, що виконав таке велике й важне завдання. Напрацювався і намучився доволі й байдуже на Биньчине молоко, схуд.

Але йшла зима. Старий Пан собі відпічне й знову прийде до себе.

ХХХІХ. ЗИМА ЙДЕ

За роботами Старий Пан і не зчувся, як минула осінь та швидкими кроками стала наближуватись зима. В тому часі, як він був всеціло зайнятий криницею. Ганя зібрала з поля, що там у цьому році вродилось. Круглі рожеві та жовті ямкаті бульби вже здрімались у темному кутку пивниці. Різнокольорові купки ярини теж спочили в пивниці. Запустіло поле. Сон знявся над жовтою, безладно побуреною ріллею. Де-не-де тільки пастухи запалять зсохле картоплиння. Блисне вогонь, червоні язики непомітно повзуть по збочах купин. Час від часу вогонь проривається з темного кіпця та з радісним тріскотом вистрілює в гору. Потім уже тільки сірі клубки диму повзуть повільно й стеляться по жовтих стернях. Часом холодний вітер підбиває їх і тоді виглядають, як руна білих овець, що зібрались кудись на широкі простори осіннього неба. Але дужий, холодний вітер товчеться по полі й крутить жовтим листям. То знову приляже й посвистує жалко, наче б зі скаргою.

Сонно, ліниво повзуть олив’яні хмари пожовклими хребтами гір. На безлистім гіллю крячуть галки. Останки трави, шелестять під ногами, мов скляні від наморозі. Будяк котиться в осінню, холодну даль. Нудьга осіння повзе полями й сіє мертвоту-сон. В ньому чується запах снігу. Почорнів чатинний ліс, посумнів і постарів. А там букові ліси на Панах уже стоять без листя, чорні, прозорі.

Поля пусті — жовто сірі, мертві. Ані стеблинки, ані травички на них. Де-не-де по стернях пасуться вівці. Краса коровиця стане, кудись задивиться та заричить сумовито. Десь часом довго протяжна долетить коломийка, десь часом засвище сопілка.

* * *

Крайня це пора придбати дрова на зиму. Поправді ґазди зробили це в літі й уже порубане та поскладане дерево сохне попід хатами.

Та Николайчукові ніколи було. І тепер кликав він Ілька, Пахона та Андрія і почав з ними нову нараду:

— Скажіть мені, добрі люди, коли б ми поїхали в ліс брати бука.

— Ба, та ци я знаю? — вагався один і другий. — Та коли тото пан би хотіли?

— Мені все одно, я асиґнату маю, а ви, коли зможете.

— Та хіба му ся питати вітця — говорив Ілько поволи, розважно, як і слід було ґаздівському синові.

— Добре, сину, ти поговори з батьком, бо у вас є коні. І коли батько зможе, хай їх дасть. А вже, як будуть коні, то ти умовся з Андрієм та Пахоном.

— Чей бис ми в читвир брали, то пак порізали бисми та покололи бисми до вечера, а в п’ятницю би ся повозило, як отиць коні дадут.

Так і стануло. В четвер вранці йшов злісний Андрій Носач з Николайчуком і три чоловіки з пилами та сокирами. Йшли вузькою стежкою пустими, затвердлими полями, сивими від наморозі. Бралися аж у Теркалівський, бо там видавали буки. Один такий зазначений, зарубаний сокирою, призначив Андрій Носач Николайчукові. То ж поклали пили та сокири та стали нараджуватись, з котрого боку різати та який напрям надати деревині. Тут уже Носач найкраще знав, хоч кожен бойко на лісі розуміється досконало.

Різали. Скрипіла пила, в’їдаючись