Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Потім Старий Пан іде до Гані й обоє обговорюють свята. Що ж, як приїдуть доньки, вже вони пектимуть, чи варитимуть. О, Ганя побачить, які вони у Старого Пана! Він розказує багато про кожне зі своїх дітей, показує знімки й тішиться обома внуками. Один з них зовсім маленький Ольцьо, ледве зачинає ходити. На знімці біляве, круглолице хлопченя, сидить у дитячому кріселку. Великими, ясними очима дивиться на маму, що нахиляється над ним. Це Михася. В неї темні коси довкола голови. На другому знімку Ігор, уже чотирилітній хлопець з личком розбишаки, з великим м’ячем під пахою. Це синів, він зовсім похожий на свого батька.

Але не відомо, чи приїдуть оці діти з онуками, бо живуть далеко, а то зима й малі діти. Найскорше приїде Стефа й Галя, хоч Галя живе далеко, але на ці свята обіцяла приїхати. Вже й січень оце. Дні іскряться від морозу. Всюди сніг. З кожного горбка з’їздять лещетарі. Їхні дошки залишають за собою дві вузькі смужки в снігу. Де-не-де чорніють по горбах наче невеликі жуки. Старий Пан дивиться на них з вікна, інколи прикладає до очей льорнетку й розглядає лещетарів. Вже і в Розлучі їздять на лещатах не лиш чужі. Є в Ясениці майстер, що так сам із себе навчився робити лещата: варить тонкі, ясеневі дошки й вигинає їх, щоб мали справжню форму.

Правда, в’язання у нього з двох ремінців. Один з переду на ніс черевика, цілий другий до зав’язування довкола черевика. Що такі в’язання не дуже доцільні й не тривкі, інша справа. Але бо вже й парубки собі вчаться їздити на тих лещатах. Та бо то файно їхати й скоро мож поверх снігу йти, навіть, як челядинови треба на єнче село, ци в ліс, ци так на Гришовець, або Жолобину до тих людей, що там ся зі села вибрали. Отже їздять своїм стилем, своїми розлуцькими телемарками.

Але оце вже Різдво наближається. Вже Стефа й Галя роблять голубці та вареники з капустою. Галя синьоока, в неї волосся полово-яснобронзове. Вона трохи стрункіша та вища за Стефу. На її гарному, білому лиці завжди легкий рум’янець. Галя говорить багато. Вона розказує про подробиці цілого життя у Варшаві, про цей чужий світ та його спосіб життя і думання. Ці варшавські поляки видаються нашим, наче б якимсь дивним, чужим народом, десь за кордоном, куди ідеться влітку на екскурсію. Запах печива, запах м’ясива. Батько варить шинку й дбайливо її доглядає. Час від часу пробує вилками, чи вже готова. В кожній кімнаті він ще заздалегідь поставив ялинку, їх не прибиратимуть. Вони свіжі, зелені й пахнуть лісом. Коли немає внуків, то «деревця» не роблять, тільки на святвечірній стіл кладуть китицю смерекових гілок, та світять свічку між ними. В куті стоїть смерека, що шуміла на Кичері, тепер вона пахне живицею та в’янучою чатиною. Батько накриває стіл. Центральне місце занимає кошичок з яблуками. Золоті ренети посміхаються привабливо помаранчеворум’яними боками. Бурі штетини відбивають від них своєю бронзовою шкіркою, наче б присипаною легким мошком. А там зелені, червоні, ясніші й темніші, яблука. Навіть на тарілці райські яблучка: невеличкі темночервоні, з довгими хвостиками. Їх ніхто не їсть вони терпкі, зате їх варять і готують з них дуже добрі компоти.

На тарілці помаранчеві рижки. Їх Ганя наквасила ще в жовтні, вони смішно ховзькі й холодні. Це присмак улюблений цілої сім’ї. Що ж ще? Яблука — плід Кичери, рижки — плід розлуцьких лісів. А все решта вже таке, як Ганя каже, панцьке їдіня.

Сидять при святочному столі всі четверо: батько, дві доньки й господиня. Галя подає. Батько розказує, як робив криницю. Оце на столі стоїть дзбанок його води. Вона смакує краще, як найліпший напиток. Правда, ніякого вина, ні горілки в цім домі не вживається, зате Стефа приготовила досконалий напиток з фіґ і помаранчевої шкірки та гарячу лімонаду; окрім того є узвар з батькових овочів. Потрав уже не багато, не так, як у селян. І вони складніші на містовий лад.

Після вечері обидві доні колядують: у Галі ніжний сопран, у Стефи таке собі ніщо. Зараз же потім, одягнуться тепло й виходять з батьком на подвір’я. Місяць світить на холодному, далекому, зимовому небі, сріблить сніги та стелить на них довгі тіні від гір. Блаженна тиша лежить на світі. Внизу там святкує село. Раз з цього кінця, то з того долетить пісня-коляда. Сім’я ходить по городі, батько розказує про кожну деревину, чи вона в цьому році родила й кілько; любуються красою і тишею місячної ночі, віддихають кришталево чистим морозним повітр’ям.

Першого дня ідуть Николайчуки до церкви. Послухають Богослужения, що його цілого співається під нуту колядок. Поговорять із ґаздами й ґаздинями та декого з них запросять до себе в гості. Після обіду, що на ньому всі смакують і хвалять батькову шинку та Галині торти, приходять колядники з вертепом. Вояки в яскравих червоних одягах, з широкими, бляшаними мечами рубають нечестивого Ірода. Жид, циган і коза доказують. Колядують на Рідну Школу. Їх гостять і дають гроші. Потім прийдуть ще колядувати діти. Вечором батько розказує про свої досягнення і пляни. Наперед мусів порядно відремонтувати хату, потім купив корову, а там і коня. То знов треба було покласти стайню, а потім, о, потім він побудував би нову, гарну віллю для літників. Це вже на цьому полі, що його Стефа купує. Так. Старий Пан ніколи не покладав рук. Він завжди щось будував, щось творив. Були часи, що він будував залізниці й для залізниць, потім будував для себе. Оце хотів би будувати для дітей.

З’їздова постава, один легкий рух і невідклично, нездержно в долину.

Остався позаду ліс. Смереки, що не обмерзають снігом, що в день і в ночі шепчуть таємні змови, або ревуть у хвилях північного вітру. Ялиці присипані снігом, обважнілі зимовим сном. Неначе старі дідугани, сивобороді, задумчиві, задивлені в долини. Тільки час від часу потрясають бородами спроквола, спроквола…