Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

відробок не багато можуть зробити. А дівки в Розлучі не бачив для себе. Та бо тоті бойкині добрі тільки для своїх парубків. Повиростали вони в лісі, пастушачи, тільки й знають, що співати. Їсть бойко завжди те саме: вівсяний чир, ще добре як молоком заправлений, і бульбу. В літі гриби, в зимі капуста — от і все. Їв і Андрій уже роками такий харч, але й не забував, як смакує біле тісто, вареники й м’ясо. А де ж бойкиня потрапить зварити? Або одяг? Сорочка, мальована та й сіряк. Якже таки, його майстра з Львівщини, жінка буде такою репаною бойкинею?

То правда, що теперішні дівки знову не такі, як були. Вони вже у панів за літо дечого попідучувались. Вже не в ходаках, ані в чоботях в неділю ходять, а кожна хоче мати черевики. З часом уже й панчохи «єдвабні», мешти деяка натягне. Ті за службу дадуть, а та за гриби й ягоди гроші заробить та й купить. Потім уже замість сіряка, чи лейбиків почали носити оксамитні ґорсети, вишивані пацьорками. Шити не вміли, то треба було носити в Турку, чи в Явору, тамошні швабки чи жидівки шили. Бо сільські дівки знали тільки трохи вишивати. І то не багато: тих кілька рядків червоних і синіх хрестиків на вуставці.

Так отже Андрій працював, та й дороблявся та й ставив дім. Помалейку, бо помалейку, але ставив.

Але бо мав Андрій кумпана аж у Корчині, там уже коло Стрия. Був то Іван Корчинський, шляхтич, бо всі там такі шляхтичі, але таких по наших селах досить і їх ніхто не вважає інакше, як ґаздів. Отже з тим Іваном то Андрій працював у різних місцях і разом з ним парубочив на заробітках. Тепер Іван ставив млин і просив Андрія, щоб прийшов і поміг йому при будові. То ж Андрій вибирався до Корчина. Як тільки покінчив роботу, при тій великій вілії, що її ставили за великим мостом, — він там робив столярку, що потрібно при хаті — Андрій зібрав своє ремесло в мішок і помандрував у Явору. Відтіля вже тягнулася дорога вздовж Стрия аж у Корчин. В осені бувало плавлять ґазди дерево з Турчанських гір, аж у Стрийщину. Але, що далі ліси повирубувано, то й плавити нема що. Андрій Рівняк ішов собі дорогами й полями. Часом простував дороги лісами та горами, аж поки не пристав на вечір у Ластівках. Там прийшлось йому заночувати у одного ґазди. Ґазда був не з простих, а з робітників, що працювали в Бориславі у шибах. Дуже припала до вподоби Андрієві його донька Олеся. Була струнка, чорнява, синьоока, тиха й лагідної вдачі. Вранці ще заки покинув хату господаря. Андрій переговорив з дівчиною. Правда, не мала вона за собою віна, але знала шити й мала свою машину. Це було її придане. Андрій знову мав своє придане: руки й голову, що знала майстерку й той гибель та пилку. Отже така жінка, що й сама мала ремесло, була йому під пару. Обіцяла, що піде за нього, як свататиме. Бо й чому ж би не йти. В селі тяжко пару найти дівчині без віна, а Андрій такий майстер, що про нього й у Ластівках знають.

Весело йшлось Андрієві у Корчин. Помахував ціпком та підспівував собі. А там у його голові росли пляни: Покищо замешкають в одній кімнаті, що її Андрій до осени докінчить. Потім уже працюватимуть разом. Олеся зароблятиме шиттям — в селі немає кравчині — а він майстеркою. Покінчать дім. В літі приймуть літників, стануть дороблятися. А там поля прикупить, згодом може й другий будинок поставить, може таку вілію, як та, що Андрій при ній саме тепер працював. І забагатіють.

До кінця літа Андрій помагав Іванові покласти млин. Восени вернувся до Розлуча, по дорозі ще вступивши до Ластівок, подивитися на свою Олесю. Тепер уже виложив їй свої пляни й вони були до вподоби дівчині. То вернувся до Розлуча і за гроші, що їх заробив при інших будовах, підтягнув дім під дах і покрив ґонтами. А тоді викінчив кімнату й кухню в низу. Дім мав бути з поверхом і стрихом понад ним. Знову з розрахунком на літників. Та покищо вистачить того, що вдалось Андрієві викінчити. Далі засватав Олесю. Весілля відбулося у її батька в Ластівках. Чи дуже там гуляли, чи не дуже, але ж до Розлуча привіз Андрій жінку та ще й яку! Струнка, синьоока, лице дрібне, рукі білі, як у панни — бо то кравчиня. То не така як наші дівки: куці, присадкуваті, біляві, хоч є і між ними чорні також. Але бо правдива бойканя має бути білява, бо її милий такой називає білявиною. Співають у пісоньках:

А я свою білявину В стайні намалюю. Коло того жолубойка. Що коня пуцую.

Та ще й багато співанок співають, а все про білявину. На Лесю дивився та й не надивився. А вже Андрієві люди завидували, хоч він майстер добрий і вартував і жони доброї.

Так отже зажили Рівняки в новому, не готовому домі. Андрій ходив робити столярку, а вілії росли в Розлучі швидко й роботи було доволі. Леся шила. Вже тепер сільські дівчата не мусіли йти аж у Явору, чи Турку. В селі була швачка. Так, виглядало, що Андрієві пощастило та що зможе він виконати свої пляни.

XLIII. ЗА МОСТОМ

До літа Малерманівка була так з грубша готова. Певно, що там виправа, обладнання, город ще залишили багато роботи. Та це не важне. Малерман був багатий, виложив відразу потрібні гроші, а оце тепер у нього сезон. Усі будинки — а це партерові дімки, трохи похожі на дім Старого Пана, бо теж з мансардами й двома ґанками — аж тріщать від літників. Зранку до ночі гамір, шум, рух. Єдиний спокійний час вранці, так до полудня, бо ті, що в ночі не танцювали — в Ружі ресторан і дансінґові