Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Знімає вітер пилини снігові й жене їх по верховітті. Жене курявою на білі, гірські склони, паде крутіжем на сум безмежно білих піль.

Гей! Вниз! Рівні, гладкі дошки порють злегка сніговий покровець. За ними дві рівні стрічки, під ними втікає земля. О! Як втікає, як хутко, як розкішно — хутко втікає земля! Здається: стоїш, земля покинула свій відвічний, рівномірний рух екліптиками довкола сонця, і послухала тебе. Тільки тебе! Двома малими дошками ти пхнув її в новий, шалений біг!

Нестримний, стихійний гін, божевільний оборот нової землі, нового світу. Під двома дошками.

В грудях стискається серце розкішною тривогою. Немов виштовхнене з щоденного місця, воно раде стрибнути в білу височінь морозних небес. І розприснути безліччю перлистих кульок, що гомонять, наче сміх розсипаного намиста, сонний шум замерзлих зірок снігових. О! Як скаче воно в грудях, як сміється у божевільному леті!

На цій новій, розбурханій землі догнав старий, відвічний вітер. Тонким, високим свистом смагає по вухах, кидає під ноги крутіж-туман. Сніговію…

Божевільний лет стрімголов у білі простори. Хаос… Кийки, як крила. Ноги, як сталеві струни. Під ними втікає нова земля…

Слабне біг. Ще останній лук, ще останній, радісний лет. Оце земля. Стара, непорушна земля. До нудьги пусті та одноманітні поля, вкриті білою габою. На них вітер виводить свої танки, заводить свої пісні-стогони.

Де-не-де блудить рота-кущик терня, чи клубок ялівцю. До завмерлих піль припали в долині малі, бойківські хатки. Це стара, непорушна земля.

Андрій Рівняк примандрував з долів у наші гори. Певно десь з долів, бо не був одягнений як ґазди, але як пани. Правда, що на собі мав дуже вже витертий одяг якогось сірого кольору, а на лікті навіть була латка, але ж одяг був міщанський. У вузлику, що з ним мандрував, мав він деяке столярське приладдя і ще один одяг святковий. То вже був одяг! Темно синій, в пружки до того жовті черевики та ще й краватка. Синя в червоні ружі, єдвабна. Як одягнувся Андрій Рівняк, то був справжній пан. Так одягнений прийшов до церкви, але не різнився, тільки став між ґаздами і разом з ними співав. Пан і співав по-українському й говорив по-українському. Правда, не так, як у нас говорять на Бойках, іно так як на долах, але по-руському. Тото було чудно тай дивно, що й він був русин, а не поляк. Бо то хто коли з міста до нас приїздив на повітр’я, то всьо були поляки, а хоч і не поляки, ніби були то жиди, але говорили по-польському. А Андрій твердо свого тримався. То ж і назвали його «Руський Пан». Швидко люди забули, яке його ім’я та й як пишеться, а всі його знали, що він Руський Пан.

Руський Пан був столярем. Був з нього добрий майстер і в добру пору трапив до нашого Розлуча. Наші ґазди не знали в той час ремесла. То не то, що тепер, неодин вже підівчився від своїх і чужих майстрів. А вже такого майстра, як Микола Когут, то й на інші села кличуть. Той знає ставити! Досить, що в той час з самого початку Андрій був перший майстер у селі. До всіх тих будов його кликали, всюди працював і заробляв. Та й таки лишився в селі. Правда з часом уже носив сорочку з ґаздівського полотна, а панцьку тільки від неділі, з часом і люди привикли до інших панів, і згодом стали вважати його за свого, за Андрія Рівняка, того, що в поточині, при гостинци. Бо там Андрій поклав собі дім.

Зажив Андрій спочатку у Варварича Василя, того, що пониж церкви. Та й парібкові легко жити денебудь. Цілий день в роботі, а на ніч де впаде, там засне. Отже живучи у Варварича, Андрій робив по людях і дороблявся дерева на власний дім. Тяжкі то були часи для Андрія і тяжкий дорібок! Бо ґазда й коні має і поле, що його годує і до ліса поїде й так і так, а все йому лекше. Але робітникові, хоч би то був і майстер, самими руками доробитись тяжко. Тим молотком, сокирою і гиблем. І кожну штуку купи, за привіз заплати, чи відроби. Досить, що одного року Андрій купив той кусок поля, чи то радше млаки над Поточиною. Інший не був би туди йшов. То правда, що при гостинці, але досить далеко за селом і ще на млаці. Ну, але ліпший «пляц» був дорожчий, то вже Андрій мусів на тім обстати. Але ґазди хитали головами та й не вірили, щоб до Андрія колись літники їздили.

Потім ішов рік за роком і Андрій потрапив покласти тільки підвалини. Чесною працею рук, іде помалу, треба сказати. Та ще й самому. То не раз ґазди так по вечорах, як зійшлися у Варварича радили:

— Та ви, Андрію, оженіться! Ви майстер файний, ґрунт вже маєте, то якабудь ґаздівська дівка за вас піде. Певне, що богач свої не дасть, нема що, але мете мати жону, тай поміч. Та й вже тесть яке віно дасть, та й кіньми поможе. І поки свої хати не маєте, житимете. Якось борше вам піде.

Певно, що борше. Андрій знав, що ґазди добре радять. І сам він думав про те не раз. Літа вже йшли, а він парубочив. Бо як було женитися робітникові, що нині тут, завтра там, а далі й не знає, де голову положить на ніч. Та й таки правду сказати: Андрій не хотів брати дівки, аби дівка, ані аби віно, тільки таку, щоб була до вподоби. А раз Марійка, його молодеча любов, відкинула його, ще давно-давно то й серце почало старітись у самоті. Отже ж тільки закупив поле й трохи дерева, таки став думати про жінку. Правда, покищо нема її де подіти, але з часом…

Андрій працював, доми росли. Розлуч розбудовувався. Вже в літі стіни в своїй хаті витягнув Андрій до половини. Бо й власними руками, один, другий помічник за вируку, чи на