Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

цього не робив би. Це була зовсім незнана околиця і хтось, як колись Старий Пан, мав би започаткувати там літнище. Здалека від села та інших літників мусіли б жити гості самі, виключно в цьому одному будинку. Зате околиця там була чудова. Стрий опливає Стодівку й вривається між високі гори: останню з пасма Панів та ті, що по правому боці Стрия біжать ген аж з-під границь. Вони вже мають зовсім інший характер, як Турчанські гори: вони більше стрімкі, збіччя більше спадисті, неуправні, покриті лісом, або зрубом. У їхнього підніжжя в’ється срібною лентою Стрий, а трохи вище понад річкою біжить в один бік гостинець до Турки, а в другий широка дорога, що веде з Турки до Рибника, Майдану, чи Кропивника й там лучиться із скільським гостинцем.

В тому місці, де оця дорога лучиться з турчанським гостинцем, є оцей прекрасний закрут Стрия. Там на горбі власник Явори став будувати пансіон. Окрім лісу й виду з вікон, його гості матимуть те, чого так дуже бракувало в Розлучі: купіль у справжній річці, де багато води. Вона тепліша й дає більше нагоди до плавання, для каюків, чи навіть інколи виправ на сплавах. Дерева з Турчанщини в Скільщину вже тепер не плавлять, бо ліси й тут і там повирубувані. Та інколи якийсь ґазда закупить, чи заробить щось у лісі, трохи матеріялу й плавить його Стриєм.

То ж прийшлось Андрієві помандрувати в Явору. Щоправда, вона не так далеко: навіть пішки в долішній кінець села не йтиме довше, як дві години. Але ж село Явора дуже довге й поки ви дійдете, чи то сільською дорогою, чи гостинцем, що біжить оподалік від села, вздовж Панів до місця, де будували пансіон, потребуєте годину, а то й півтори. Ну, залізницею ви можете бути за нецілої пів години на місці. Як би не було, щодня доїздити до місця праці Андрієві було незручно й приносило кошти. Тому цілий тиждень зажив з робітниками, в нашвидку збудованій буді, а до дому приїздив тільки в суботу ввечорі, по роботі.

Хоч неприємно було Андрієві залишати жінку самою, та ще й на відлюдді, проте, був дуже задоволений, що йому трапилась робота. Буде заробіток і годен буде викінчувати дім. Добре, що хоч Дмитро живе на Малерманівці, то Олеся не буде зовсім сама між двома лісами. Насвистуючи весело, Андрій працював зранку до вечора. Швидкими й вправними рухами гиблював рами до вікон, робив двері й цілу столярську роботу. Сріблисті гиблівки так і вилітали з-під його гибля, а запах живиці надавав своєрідного чару оцій чистій і гарній роботі. При тому думав про свій дім та що вкінці зможе його викінчити й доробитися.

* * *

У Дмитра вже тепер не було ніякої роботи. Прибрав у будинках, позамикав віконниці та двері, й Малерманівка заснула. Тільки з найменшого будиночку підносився часом димок. Там Дмитро господарив собі. Тепер уже він не їв у Рівняків, бо в нього було доволі часу готовити собі їжу самому. Та вже тепер покінчилися панські їдження: Дмитро, як кожний селянин, був ощадний. Там зварив картоплі, чи якої каші, засуне в руру, молока приносив собі від батьків, якої цибулі, чи сира, хліб — от і все. До зими не так далеко, а в зимі певно будуть гості й знову ліпший харч.

Батько Панькович разом з Паньком та жінками відбули жнива, й викопали бульбу. Зі жнивами нашому ґазді легко справлятися. У нього жита дві, три стайки, все решта овес. То ж найбільше роботи при вівсі. Та вона не спішиться й вівси косять інколи, як уже земля примерзне — це ці на вищих ґрунтах. Та чоловіки косять, жінки в’яжуть і робота йде повільним, спокійним, споконвічним ладом. Мабуть це вона зробила бойка таким повільним, тяжким та задумчивим. Але обидва Паньковичі покінчивши пільні роботи, тесали дерево на оборі — це вже на новий будинок. Часом помагав їм у цьому Дмитро, покинувши свою Малерманівку. Та відколи Андрія Рівняка не було вдома, якось Дмитрові не сиділося в селі. Ще до вечора було далеко, а він кидав топір і спішився на Сорочини — в Малерманівку. Помивши руки та причесавшися — це вже панська звичка завелась у Дмитра — він ішов до Рівняків. Заставав звичайно Олесю при машині, або за господарством. І так на балачці сходив йому час.

Осінні вечорі довгі, темні й непривітні. А ще на Сорочинах: долина потічка вузька, тільки всього, що гостинець пропускає, та й над ним оця Малерманівка, а повище нього дім Руського Пана. А так обабіч ліс. Шумить потік, гуде ліс зловісно глухо. Добре тоді сидіти в теплій хаті та й не самому. Навіть приємно слухати казок про духи, страхи, чи давну давнину.. Про вовків у Розлучі багато знали, розказувати. То ж Дмитро та й розказував оці билини й небилиці, а Олесі при тому краще було шити. Часом знову вона розказувала про життя у місті, як її батько вимандрував у Дрогобиччину й якої біди вона зазнала, як дитина робітника.

— Зато вам тепер добре. Андрій вас шанує, тяжко робити не мусите, як би ґаздівські дівки.

— Та я не нарікаю. Але часом бере мене якийсь жаль, якась туга. Навіть не потраплю тобі сказати за чим. Може за вітцьом та й матір’ю, а може за людьми. Ще в літі, як в літі, хоч то все чужі люди. Але потім дуже наввіриться.

— Як би любий чоловік, то може не наввірилоби ся…

Олеся мовчала. Її довгі, темні вії кидали тіні на її дрібне лице. Руки швидко бігали за шитвом.

— Та й, як би діти. Якось не файно без дітей.

— Не файно — думала Олеся. Потім піднісши голову з-над шиття, задивлювалась у вікно й думала, що не тільки те одно не файно. Не так вона гадала колись, дівуючи. Стільки співанок про кохання, а Олеся його не знала. От так жила з Андрієм, бо був її ґазда.

— Та чи любите ви Андрія? — питав по хвилі Дмитро.

— Чи люблю? Ти ж знаєш, як на селі: засватають, та й іди.