Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Кінці гілок ясніли молодою чатиною. Десь на верхів’ях кричали вірли, а там у ярку два голуби туркотіли, цілувались, виводячи своє пташине кохання. У далі кувала зозуля.

Десь по лісу паслися корови. Гомін дзвінків долітав здалека десь з-поміж ялівців, прокрадався крізь гущавину, раз наближуючись, то знову віддалюючись. Смереки кидали латасті тіні на ситі мохи та теплі чатини. Дмитро стиха приспівував Лесі та лісові про своє кохання.

Обнявши Лесю, цілував її пристрасно.

Вже сутінок падав на ліс, як верталися.

— Якже ж то буде з тим нашим коханням. Дмитре? — журилася Леся. — Чи так ми будем з ним ховатися полісу, як ті дикі звірі? Як ті серни тай вовки? Тобі ще може не так тяжко, як мені жити з вами обома. Часом є мені так гірко, що бим пішла тай втопилася.

— Хіба ти мене не любиш Лесю, що так кажеш?

— Люблю тебе, але, ані з тобою не маю щастя, ані без тебе.

— Я тебе заберу від него, Лесю, я вже собі обміркував. Не даватиму вітцю грошей, собі зложу. Там під лісом, у Жолобині мала хатка стоїть. Правда стара, та й не файна, але я куплю її. Звідтам далеко в село, але близько в долішній кінець до міста.

— І якже ж ми житимем там? Таже твій отець хіба тебе прокляне. А люди зі села каміньом в мене кидатимуть.

— Певно, що перший час буде тяжко. Та всі привикнуть. Я ходитиму до міста зарабляти, а ти будеш шити й житимем щасливо. Інакше не годен: мені без тебе життя нема!

— А якже з Андрійом? Чи пустит він мене?

— Я го ся питати не буду! А кого любиш, з тим жити будеш.

Леся мотала головою з недовір’ям. Як би ж вона була дівчиною!

Настав осінній час. Тяжкі, бурі хмари повзли полями, засланяючи світ. І знову опустошіли гарні доми й у Розлучі настала така тиша, як у кожному іншому селі в таку пору.

Андрій покінчив роботу в Яворі. Взяв останні гроші, що йому належалися за останніх два тижні та повертався до дому. Був задоволений: тепер уже зможе дійсно викінчити дім. Невисокий, білявий і худий, він тепер виглядав ще худіший, як був. Тих кілька місяців поза домом та харчування чим попаде, підкошували його й так не міцне здоров’я. На біду ще Андрій пив. Не пив він багато, не впивався. Але привчився запивати їдження горілкою. Жінки не було близько, варити не було кому, то ж з’їсть кусок хліба з цибулею, чи огірком, часом із салом, зап’є горілкою і з цим працює. Але тепер, о тепер відгодується вдома і знову прийде до сил.

Щоб заощадити гроші, він ішов пішки: і так не було вже поспіху. Завтра виспиться і відпічне. Помахуючи ціпком, ішов гостинцем, щось стиха мугикаючи під носом. За Волосянським тунелем пристанув і дивився. Зір вів понад полями, понад ровінню і спинював аж там на Кичерах. Дім Старого Пана червонів у далі, наче дитяча іграшка. Його було видно звідусіль, вже здалеку. Андрій присів на придорожнім стовпці й крутив цигарку.

— Слава Ісусу Христу. Андрію!

Оглянувся. Стежечкою з-над потока вийшов літній уже ґазда, з файкою у зубах.

— Слава навіки! — ґаздо.

— Йдеш домів? — почав Михайло Розлуцький, присідаючи біля Андрія на сусідньому стовпку.

— Йду. Ціле літо попрацювавїм у Яворі, трохигрошей заробив, а тепер вертаюся до дому.

— Та ци скінчилася вже будова? —

— Я столярську роботу поробив всю, а там уже не багато залишилося. Певно в літі вже там гості будуть.

— Не файно, що так далеко від села та від людей, — міркував ґазда.

— Е, то панам не шкодить. Вони навіть люблять так. Ви от подивіться на Малерманівку: хоч здалеку від села, але гостей завсіди повно. — Ґазда виймив люльку з рота, сплюнув і задумався.

— Та то для панів може й файно, а для нас не дуже. Та й тобі там у тій Поточині не файно.

— Ба, та чому не файно? — дивувався Андрій.

— Ба, бо не файно. Ци видиш, як