Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Хоч Андрій надіявся, що його побут у дома поправить його пожиття з жінкою, так не сталося. Противно, ставалося з дня на день гірше. Тепер уже коханці не потребували укриватися перед ним, він знав за чим вони ходять одне до одного, чи то був день, чи ніч. Леся, досі смирна й спокійна, сталася нетерпляча та незгідлива. Обоє з Дмитром плянували покинути Сорочини й покінчити з таким життям утрійку. Скільки разів Андрій робив докори жінці, лаяв її, а навіть збирався бити, вона відповідала йому, що жити з ним не хоче й не буде та що піде собі. Куди? — це не його справа. Відмовлялась теж спати з ним, із своїм ґаздою.

Не помагало теж говорити з Дмитром. Він мав на все одну відповідь: люблю її і пустіть її. Якже ж ґазді пустити власну жінку, щоби другий брав? То ж Андрій не пускав. Будучи настільки старший від Лесі, аж п’ятнадцять років, він надіявся, що молодим вишумить кохання з голови. Дмитро піде до війська й все якось буде.

Але так не було. Леся щораз частіше та на довше зникала з хати. Більше вона перебувала на Малерманівці, як дома. Андрій зачав пити й пив щораз більше. Скільки літ він думав про женячку, а оце й не зчувся, як усе минулося, і другий забрав йому жінку, що її любив. Радився людей та вони, як звичайно в ґаздіський спосіб казали: набий жінку й замкни. Чи: підбий ноги парубкові, або подібну якусь давали раду. Та Андрій бачив, що не помагає жінку бити, а Дмитра лаяти. До бійки з ним він не поривався, бо хлопець був за нього молодший і кріпкіший. Хіба би де в ночі засів та й розбив йому голову? То знову всі люди знатимуть, хто це зробив, бо ж усі вже знали його справи. Тому Андрій пив і журився. А будова не поступала. Замість на будову, йшли гроші на горілку. Врешті, яке то господарство, як жінка хати не держиться. Щось Андрій майстрував, але робота не бралась його голови. Зате щораз частіше думав, як би позбутись суперника.

Не засипали сніги й стежки Андрієві на Кичеру до Старого Пана. Може він знав би яку раду, чи спосіб. То ж сиділи у кімнаті, у Старого Пана й говорили:

— Я і не мусів вам оповідати, бо ви самі знаєте, яка моя біда. Але ви вчений чоловік і всі в громаді вас шанують. То я собі подумав ще вас порадитися, що тут зробити. Радять ґазди жінку бити й замикати, та чи то поможе?

Старий Пан ходив по хаті, підкручував вуса й журився за Андрія. Любив він майстра й його лихо вже здавна журило Николайчука. Та яку найти на нього раду.

— Биттям і примусом, Андрію, любови не накличете. Противно, вона може вас ще більше зненавидіти. До суду нема пощо йти, хіба, що би ви хотіли з нею розійтися, то очевидно, суд вам признасть правду та розлучить вас. Але получити двоє людей жаден суд не може; каже приповідка: на милування нема силування. Парубок він гарний і може подобатись…

За вікном шаліла сніговія. Вітер крутив снігом і скавулів тонко, наче дика собака. Ліс шумів грізно. Тяжкі, снігові хмари повзли низько й як стадо оскаженілих биків, кидались з небесних просторів на землю.

— Як вже ви не знаєте ради, то вже ніхто не знатиме, Пане Николайчук. А я що бим хотів, то не годен її пустити, бо вона жінка мені й я її люблю.

— Може ви й справді добре робите, що чекаєте. За рік Дмитро піде до війська й якось воно може ще буде.

— Тай я собі так гадав, але бо виджу, що я так довго не видержу. Так мене їсть журба, так мене ссе, як п’ явка людину. Робота ся мене не бере, їсти мені не смакує, жити ся мені не хоче. То що ж мені робити, гей що!?

Старий Пан із жалем дивився на Андрія. Він і справді зчорнів, знужденнів, подався. Чути було від нього горілку.

— Ви п’єте, Андрію, а то не добре — упоминав.

— П’ю, пропиваю гроші, щом тяжко заробив у літі. Ще, як нап’юся, ляжу та й засну й усе забуду. Але то одне панови скажу: одного дня возьму топора та й му голову розсічу. Піду до криміналу, то піду, але най ся вже то скінчить.

— О, не робіть цього. Андрію! Занапастите й його життя і своє. А жінки й так собі не вернете. Я бим вам не радив навіть думати про те, ані згадувати.

— Ба, коли сама гадка ся гадає, а вже, як нап’юся, то найскорше. Тоді ми ся здає, що то цілком легко: взяв топір, замахнув і конець.

Андрій махнув рукою в повітрі, а потім сів, зіщулився, взяв голову в руки й тяжко зажурився

Хитаючись та заточуючись, наче тяжко хворий. Андрій пробивався крізь замети додому. Дім — який то був дім: холодний, покинений, знехтований.

Здавалося, що Андрієві стало легше після розмови зі Старим Паном. Перестав пити, та знову взявся до будови. Навіть до Лесі став трохи привітніший і зачав знову говорити з Дмитром. Здавалося, що він погодився вже з таким життям із своєю-не своєю жінкою. Так, наче б не бачив і не чув нічого, живучи з дня на день. Тому Дмитро почав плянувати на весні купно хати в Жолобині. Коли Андрій годен був так жити, він не годен, ані Леся теж ні. Їм обоїм теж тяжіло таке життя. Дмитро бачив, що не має іншого способу, як піти, якнайдалі від Андрія. А що буде, те й буде. Він теж не раз думав: чоловік він слабий, оцей Андрій, як би так колись поночі…