Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

— Нема кажеш, а я тобі скажу, що рада є і мусит бути: жінка моя, я тобі її не дам, хоть би мене то мало коштувати життя, а може й не мене.

— Нич вам не пораджу, робіть, як гадаєте! — Дмитро встав, сплюнув з пересердя і знову брався до роботи.

Тепер їм треба було переносити тяжкі трами. Матеріял лежав безпосередньо над отвором. Стояли над пропастю, держачи кожен свій кінець.

— Не попустишся мої жінки, кажеш?! — питав Андрій задиркувато, дивлячись на Дмитра очима, що в них була й розпука й погроза. Очі його засновував туман.

— Як мовив, так і буде: вона моя!

Белька, що її несли в руках затремтіла й загойдалася. На обох кінцях її стояли два смертельні вороги. Їхні роз’ярені очі жаріли ненавистю.

— Не попустишся! — крикнув Андрій. Белька захиталася. Один поштовх і Андрій полетів стрімголов вниз.

Леся і Дмитро приклякнули біля Андрія. Він жив, хоч був без свідомости.

— Ой, що ж то сталося?! Ой, що ж то з того буде?! Ой, нещасна моя головонька! — лементувала Леся. — Таже він убився!

— Не вбився, а шкода! Для нас двох місця на світі нема! Або він, або я!

— Якто й ти його хотів убити?!

— Він мене хотів, та не знати, хто кого.

Леся впала на лавку й, вдаряючи головою об стіл, плакала.

— Ой, я нещаслива, чого я в таку годиноньку на світ прийшла! Нема мені життя, та й йому я світ зав’язала та й тобі. Дмитре.

Дмитро став заспокоювати Лесю. Та не час було розпачати над своєю долею: Андрій жив. Леся стала відтирати водою ґазду, а Дмитро побіг у село завідомити громаді, що сталося. Відтам теж визвали телефоном лікаря з Турки. Потім уже повідомлено поліцію. Поки приїхав лікар, прийшли два поліцаї, оглянули терен та випадок і списали протокол. Дмитра покищо ніхто не займав: було очевидне, що Андрій на підпитку втратив рівновагу й упав з гори. Недопита пляшка у нього в кишені свідчила, що навіть під час роботи, він пив. А свідків не було ніяких…

Під вечір Андрій відзискав свідомість. Лікар ствердив потрясения мізку й приписав оклади з льоду на голову й ліки. Хворий лежав у постелі, водив блудним зором по хаті й стогнав. Але ні слово скарги не виривалося з його рота.

Ой товариш, товариш.

Ти в мене не товариш.

Бо ти мене солодкого

Коханнячка збавиш.

Андрій видужував поволі. Двічі в тижні приїздив до нього лікар і хоч дозволював йому вставати. Андрій не вставав. Лікар переконував хворого, що йому нічого поважного не сталося і що він може ходити. Та Андрій на ноги не ставав.

Леся обслуговувала хворого, що стався дуже прикрий і докучливий. Перед нею, як і перед людьми, що його відвідували, він розказував, що Дмитро хотів його вбити, що він його трутив з гори. Леся мусіла зносити його докори, лайку, інколи й удари, хоч вона дбайливо його обходила.

Потім Андрій казав везти себе до Турки. Його завезли до шпиталю, але згодом випустили, кажучи знову, що нічого поважного не має і що це в нього тільки нервовий стан, як вони казали: травматична психоза. Так, на його умі, на його душі всі переходи останніх часів, боротьба з собою самим і противником, витиснули яскраве знам’я. Андрій про ніщо не думав і не говорив, як тільки про кривду, що її зазнав від жінки та від її коханка.

Із шпиталю казав себе Андрій везти до адвоката й заскаржив Дмитра за намагане вбивство.

Стали йти місяці, безпросвітні місяці в хаті Рівняків. Андрій жив тільки думкою про процес. Леся мусіла терпіти, вислухувати і мовчати. Андрій повзав о палиці, тягнучи за собою ноги: він був переконаний, що в нього параліч. Лікарям він не довіряв, шукаючи щораз інших. Наперед у Самборі, а потім у Львові. І відходив із щораз глибшим переконанням, що всі йому вороги, що всі змовились на нього, що лікарі у змові з Дмитром та невірною Андрієвою жінкою і не хочуть йому нічо порадити, ані признати його хворим.

Адвокат вніс скаргу. Розправи тягнулися одна за одною. На лікарів і адвоката пішли всі гроші, які Андрій мав. Потім він продав решту матеріалу, що ним мав викінчувати хату. Як би не мізерні Лесині заробітки, прийшлось би терпіти голод. На весні Андрій сидів на ґанку, біля нього ціпок. Хто проходив гостинцем, ставав біля нього поговорити. Кожному Андрій розказував про злочинну любов молодого Паньковича з його жінкою, та про те, як він його трутив, стараючись його позбутися. Люди ставали, слухали, покивували головами й тяжко зідхали.

Розправи Андрій програв в усіх інстанціях: не було свідків. До того ж не Дмитро Андрієві, Андрій Дмитрові відгрожувався завжди. І на це були свідки, як і на те, що Андрій того дня напився більше, як звичайно, й втративши рівновагу, полетів униз.

А як прийшло літо, Дмитро взяв у Малермана зароблені гроші й купив оцю хату в Жолобині. Туди й перейшли жити обоє з Лесею. Тепер уже їм нічого було боятися: Андрій там не зайде.

Так Руський Пан, як люди прозивали Андрія, зійшов на пси. Залишився