Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

неї машина до шиття, у вузлику подушка й перина, а в другому трохи одягу. Ранній ранок ледве сірів над полями й горами. Віз швидко покинув село та збіг попід малий міст на гостинець. Потім гостинцем торохкотів, котився і минув великий міст.

Леся сиділа загорнувшись у теплу хустку. Біль та гіркота заливали її душу. Але вона знала, що інакше зробити не годен було, хоч би серце краялося, хоч би з жалю і гинути пришилося. Треба його звільнити, хай іде знову стежками, що ними споконвіку ходили його предки й підуть дальші покоління. Погаслими очима вона дивилась на доми, що біля них проходила стільки літ. Оце вже й дім Андрія. Стояв опустілий, гора зяяла чорними отворами для вікон. Гора, що її ніколи не вдалося Андрієві викінчити. Щось здавило за горло й тягар, що лежав на грудях, стався ще тяжчий. А там праворуч Малерманівка. Вікна забиті дошками, всюди пусто. Обкинула оком ліси та потоки, що ними ходили, кохаючись, і заплакала гірко.

Так, плачучи, їхала самотою, всіми опущена й п’ятнована. Їхала назад до батька, відкіля кілька літ тому привіз її Андрій молоду, гарну й повну сподівань. Молода вона була й далі, але переходи й недостачі життя постарювали її та похилювали її постать.

Щастя було поза нею.

LIV. В ОСТАННЮ ДОРОГУ

Старий Пан умер.

Три дні й три ночі смерть сиділа біля нього й гляділа пильно на свою жертву. Але Старий Пан спав. Спав смачно, голосно дихаючи. Час від часу підносив ліву руку й покручував вуса. Права у нього була поражена. З дня на день його сон глибшав. Третьої ночі перестав він дихати. Він умер.

За вікнами була весняна ніч і шумів ліс на Кичері. Той старий ліс, що ще був молодняком, як Старий Пан поставив свій дім і тепер теж тільки поодинокі дерева доживали в ньому свого віку. Кремезні й здорові вони могли б були жити, якби не сокира. Проти неї боровся Старий Пан з громадою, з злодіями, з усіми, хто з ліса тягнув деревину. Хоч ліс не був його, тільки громадський.

У холодному весняному вітрі смереки говорили з собою. Про що вони говорили тієї грізної ночі, якої не стало Старого Пана?

Лежав у своєму вихололому ліжку твердий і невразливий на все. Біля ліжка сиділи, плачучи його діти. Всі вони були вже старші та порозкидані по світі. Але ж вістка про страшну подію на Кичері скликала їх разом. Біля батькового ліжка вони мусіли стояти у безрадній розпуці, не всилі викликати його з глибокого сну.

А так би він тішився! Він так бажав собі скликати всіх дітей хоч раз і поговорити з ними. Але ніколи йому не вдавалось. Оце аж тепер, коли він не міг їх уже бачити, — вони всі зійшлися.

Вранці нарядили його, одягнули в його найкращий одяг і поклали в труні на веранді. Стефа й Роман принесли з Кізявиці підсніжок, пралісок та ключиків. Цим жовтоблакитним квіттям прибрали батька. Лежав як серед рідного прапору.

Через осклені стіни вливалось ясне світло великого білого дня. Був якраз великий тиждень і дзвони мовчали. Від церкви й села долітали звуки калатавок. Синява й сонце, що їх він так любив, пригортали його любовно до матірних грудей весни. Але він спав непробудним сном.

На стільці під вікном сиділа Боя. Сиділа непорушно й невпинно гляділа на свого господаря. Її великі очі повні жаху дивились засвітньою загадкою у сумерк ночі. Боя розуміла. Так, ще Старий Пан казав, що Боя розуміє все, тільки не вміє говорити.

Але не сам Старий Пан пішов у далеку дорогу. Вранці, коли всі пси прийшли їсти, бракувало при мисці Мімі. Від двох неділь вона загалом мало виходила з свого ліжка. Була стара, хвора, не бачила. Дошкульний свербіж спини приневолював її вилазити з лігва та чіхрати спину до побічниці панового ліжка. Не раз, бачучи її такою старою і нещасною Старий Пан журився:

— Бідна моя стара Мімі! Прийшла ти зі мною така ще молода й весела. Бачиш, і я був інший. Тепер нам обоїм прийдеться вмирати. Але ти. Мімі, зажди на мене.

Мімі була завжди послушна й ніжна та добра. Вона почекала на свого господаря. Оце тепер у скриньці лежав її трупик. Малий, висохлий клубок знершавілої шерсти.

Одної ночі Старий Пан узяв знову свою собачку й відійшов. Міминого трупика поховали в городі, під ясенем.

Але Старого Пана не залишили на селі, яке так полюбив. Ще давно він побудував у Львові родинну гробницю. Може й не думав тоді ще про себе й про село, коли клав там свою дружину. Оце тепер мусів покинути Розлуч раз на завжди й перенестись у темну могилу. Він, що так любив гори, сонце і свій закуток.

Правда: він був залізничником. Він будував цей шлях у горах і вподобав собі цю закутину. Але він сам походив з великого міста й був залізничником. Тепер треба йому було щераз, останній раз їхати шляхом, який побудував.

Оце йде він останній раз до станції. Ні, не йде, його несуть. Міцну залізну труну несуть стежкою через город. Поміж яблінки, які садив маленькими деревцятками. Тепер, це кріслаті, кремезні дерева. Біля криниці на якій своїм круглим гарним письмом написав, що там найкраща вода. Вже він її не питиме…

Потім стежкою поміж полями. До станції, що стоїть у стіп Кичери.

За труною ідуть діти й плачуть. Оце батько останній раз іде із своєї хати. Весняний легіт лежить понад полями, сонце усміхається м’яко, ласкаво. Ліс шумить, рейки міняються в соняшних променях.

Уже ж Старому Панові більше не йти стежечкою поміж ґаздівськими жовтими полями…

За родиною іде жмінка людей. І вони відпроваджують його в останню дорогу. З боку від стежечки йде полем Боя. Йде поволі, так поволі як люди, що несуть Старого Пана у тяжкій скрині. Вже не відбігає