Українська література » Публіцистика » Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Читаємо онлайн Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович
йому нічо не страшне.

Так оце незабаром і під Коханівцями зранку до ночі скрипіла пила й гомоніло приладдя. Правда, не багато хто чув це, бо далеко від села. Але в селі розказували собі, що Руського Пана жона вже не має білих рук, як колись і що вона разом з Дмитром працює при будові хати. Й дивувалися: то ж не бабська робота. А вона як хлоп ріже пилою, двигає дерево й помагає при майстерці. Ба, та що вчинить — зідхали жінки — та чей він нікого не найме, а з кохання жити не мож. Все ж люди в селі осуджували поступок молодого Паньковича й, як звичайно в таких випадках, усю вину звалювали на жінку, мовляв: якби не була ледака, не тягалась би з парубками, а сиділа при ґазді. Та вже вона добра повія, коли допустилася до такого, та й ґазду за неї окалічив той шибеник, що тепер на ноги не стає.

Як би не було: люди мусіли погодитися, що таке сталося. Проте обоє молоді від цього страждали. До Лесі мало хто тепер заходив давати шити. Раз, що майструє, то певно не має часу, то знову, що далеко й нема коли, а інші також гудили її, і матері не дозволювали донькам до неї заходити.

Сяк-так поладнавши хату, Дмитро нанявся у Берка возити товар. Двічі в тиждень він їхав з ним до Старого Самбора, а двічі до Турки. Ладував товар на віз і возив його до Розлуча. Двигав скрині, фірманив, а коли треба було, помагав Беркові на подвір’ї, чи в хаті. На весні став будуватися Нафтула, Берків син і Дмитро згодився до нього до роботи. Так, що якось покищо біда не така страшна була, як видавалася. Прикупив до хати чого там треба й на харчі якось заробляв. Але по тяжкій цілоденній праці та ще й далекому ході, приходив до своєї маленької хатини, що ледве від землі відставала, й був щасливий. На нього чекала любка солодейка, білявина файна. Чекала з тугою і з любов’ю, а це нагороджувало йому цілоденний, тяжкий труд.

З тривогою дивилася оця пара людських дітей назустріч зимі. Що буде, як сніги засиплять, а Дмитро не матиме роботи. Берків гандель залежав теж у найбільшій мірі від літників.

LIII. РОЗЛУЧИЛИ

В осені Дмитро знову не мав роботи. Жили тепер за гроші, що їх заощадив, працюючи в літі, й з тривогою дивились назустріч зимі. Дмитро перебував більше в хаті й нудьгував. Тоді теж за будь що причіпався до Лесі, бож із ким ґазда має сваритися, як не з жінкою. Стали дорікати одне одному. Після таких непорозумінь. Дмитро йшов у село й заходив тепер зовсім явно й сміло до батьків. З допомогою матері, він погодився з батьком і тепер перебував у хаті між своїми. Тут уже й батьки намовляли його, щоб відіслав Лесю до ґазди та вертався додому. Треба сказати, що Андрій Рівняк дуже бідував без жінки й переказував до Паньковичів, щоб намовили її повертатися. Видно й Андрій числив на те, що кохання вихолоне та минеться, а ще більше на те, що ґаздівського сина тягтиме назад у село до рідної хати між своїх.

Леся розуміла, що справи стоять зле, а Дмитрове ходження до батьків її злостило й боліло. Вона добре знала, що батьки відмовлять Дмитра від неї. Коли в вечорі, чи в ночі робила йому з того приводу заміти, він злостився, кажучи, що вона не може заборонити йому ходити до батьків, та й що такої нудьги отут під лісом він не може видержати. Леся плакала, і часом Дмитро її приголубив і потішив, а часом ще й злостився. Поволі забував, що це він її підмовив та забрав від ґазди, а за те росло в ньому почування кривди, що через неї покинув батьків і ґаздівство.

* * *

Паньковичка сиділа біля Лесі, дивилася, як вона плаче й жалувала її — на свій лад.

— Та чей бись вертала до ґазди, Лисю, — говорила вагаючись, — альо посилав Коцуриху та мовит, що нич ти не повіст за то, що було. Та ж досить гріха й час вже направити кривду, що ся стала Андрійови. З парубка й так потіхи не матимеш. Не нині, то завтра піде собі.

— Ходив за мною, ні в день, ні в ночі спокою не давав. Розлучив мене з ґаздою і доброю славою, а тепер ви хочете розлучити мене з ним. Але вам одно повім: до Андрія я не вернуся, як бим мала йти, то піду назад до вітця.

Паньковичка хитала головою, співчуваючи.

— Та де, голубойко, у вітця житимеш? Таже, як тя отиць дав на бік, то вже конец. Та він має єнчі діти й два рази дівку віддавати не буде. Віддав, втопив тай вже. Що ж ти в вітця робитимеш?

Леся сиділа на лавці, в руках держала голову, а журливі думки відбирали життю решту його вартости.

— Шо бим робила? Тажем шила, якім дівувала, тай тепер бим шила. Там дівки носяться з міська, то роботи мала досить. —

— Як знаєш, але бим такой радила, бись ся до ґазди вертала. Парубок або до воська піде, або ся оженит і шо ти з нього.

Так, Леся це знала. Тепер уже відколи їхнє життя ставало щораз тяжче, вона знала, що надходить кінець коханню і що щасливі дні минулися, як минається літо. А замість соняшнього тепла, морозні вітри снігами стежки замітають.

Потім прийшли дні й тижні самоти: Дмитро щораз частіше й на довше ходив до батьків, залишаючи її самотою під лісом. Ні! Такого життя не годен було довше знести! На її закиди нетерпеливився, а навіть оце недавно у сварці ударив її. Ні! Так далі не могло йти!

* * *

Чи Дмитро знав?

Вже дороги замерзли й віз глухо гуркотів по груді. На ньому їхала Леся. Біля

Відгуки про книгу Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: