Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Дмитро просив у матері хліба.

Завагалася.

Скрипнули двері від стайні — кожної хвилі могла ввійти Настуня. Мати захопила хлібину та дала її синові.

— І няй над вечір тота, якась прийде та жде ня за оборогом, як отець не ввидит, дам бульби.

При материній помочі якось добідували молоді й переднівок минувся. А як людям стало легше, то й полегшало їм. Врешті прийшов сезон і Дмитро знову мав заробітки.

Але мати крадьки від батька стала заходити до сина. Вона вже потрохи привикла до такої «невістки» й вже не вагалася зайти в їхній хлів, як казала. Але заходячи туди, й вона мала свої думки.

Правда, молоді ще любилися, але вже був час, щоб трохи привикли тай щоб набрали розуму. Прийшовши до них у хату, вона розказувала Дмитрові про господарство й про нову хату. Її долину вже кінчили, в літі вже гостей приймуть. Будуть гроші… отець потребує рук до роботи, прийде знову зима… та чей не буде коло чужої жінки вік вікувати…

Не забувала мати теж і Лесю. Коли Дмитра не було в дома, вона сідала на порозі хати й приговорювала до Лесі. Вона жалувала її, мовляв отой шибеник, Дмитро, розбив їй подружжя та кинув її в таку нужду. За Андрієм вона була всіма шанована майстрова й кравчиня, а тепер з парібком ні жона, ні дівка. Живуть не по-божому, не вінчані, в такій буді, що цигани не жили б. І чи вона думає про завтра й що буде, як парібок до війська піде й як буде, як він знову не матиме праці й прийде голод. На всі ці питання Леся не мала відповіді ні для Дмитрової матері, ні для себе. Йдучи за Дмитром, вона знала тільки одне: кохання. Але тепер мама говорила про життя і всі його ускладнення.

З тої пори, як мама зачала ходити та говорити, життя між молодими стало псуватися. Очевидно. Дмитрові западали в душу слова матері. Мабуть на третьому році кохання охололо, збуденніло й те саме, що спочатку не мало ніякої вартости та поступалося перед коханням, вже тепер зачинало набирати нових і свіжих кольорів.

… Перестати жити отут у лісі… Не ходити по чужих, найматися і жебрати… ґаздівство, поле, дім…

Тяжко ґаздівському синові жити, як циганові.

Це, що Дмитро купив від графа, не було хатою. Була то дерев’яна буда для дроворубів, що стояла під Коханівцями. Ще з тих часів, як там рубали ліс. Задня стіна валилася, а крізь щілини дув вітер. Та за свої гроші Дмитро нічого кращого не міг купити, ані побудувати. Він був зовсім зданий на власні сили: батько відказався чимнебудь допомогти йому. Бож не тільки потерпів гонор такої поважної родини й прийшлося зносити неодні насмішки всім, але й будова дому не могла піти так, як думав старий Панькович.

Не тільки Руському Панові сталася велика кривда, але й Паньковичам. У селі вважали їх за багатих, а до старого Паньковича до сих пір відносилися з пошаною. Тепер же, коли власний син поступив незгідно з батьковою волею, та ще й так нефайно, люди насміхалися з родини, мовляв: старий за гроші одного сина в наймити пустив, а другий зійшов на цигана. Разом з тим пляни, які робив батько, починаючи будову нового дому, зазнали невдачі. Не лиш не вплинуло віно, якого він надіявся за Варваричевою донькою, але й відпав заробіток Дмитра. Відколи він зв’язався з тою жінкою, він і загалом перестав віддавати батькові заробіток. Тепер Дмитро мусів працювати тяжко, щоб якось прожити їм обидвом. Не мали ні куска поля: батько відказався дати Дмитрові хоч би грядку. Будова йшла Паньковичам дуже поволі, бо тільки Ілько заробляв на неї. Правда тепер, як не було роботи в полі й Панько старався десь заробити, але про зарібки не було легко. Коли був сезон. Панько пращовав у полі, а коли був вільний, в селі не було літників. Не раз бідкався Панькович, що, як би був знав, що таке випаде, не був би зачинав такого великого дому.

Так молоді поселилися далеко від села, під лісом, увійшовши в таку хату. Леся аж жахнулася. Вона щоправда знала, в які це палати поведе її коханий і не могла від нього вимагати нічого надзвичайного. Та стаючи серед порожньої буди, вона зрозуміла, що в ній немає нічого більше окрім кохання. Воно мусіло заступити їжу, одяг і найпростіші потреби життя.

— Не журися — просив Дмитро Лесю, пригортаючи її. — Ми обоє молоді, здорові, якось собі дамо раду. Ще будучи на Малерманівці, я купив дерево. Тепер звезу й направлю хату. Потім ходитиму до міста й зароблятиму.

— Та бо я не так за себе, як за тебе журюся. Кинувши батька, порізнився з родиною, покинув добрий заробок у Малермана та ще й ворогів добув. Міг ти був оженитися й бути ґаздою та не йти жити до такої заваленої буди й бідувати. Боюся, що колись ти мені то нагадаєш.

— А ти, пані майстрова, чи не нагадаєш ти мені, що за паном майстром тобі було би вигідно жити: він заробляв більше, як звичайний робітник, а докінчив би був хату, були би гості, ти би ся файно вбрала, тай собі заложила пансіон. А так і ти пішла жити до буди під ліс. Чи не пожалуєш і ти того.

Леся закинула руки йому на шию та пригортаючись говорила:

— Не хочу я панства й не хочу маєтку. Як довго ти мене любиш, як довго меш мене любити, житиму хоч би й у буді, й не нарікатиму.

Цілуючи та голуб’ячи Олесю, Дмитро запевнював, що буде її любити завжди і, що для неї