Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Я віна не мала, грошей не було, а діти в батька були. Чоловік трафився порядний ремісник, то тато казали: чому не йти. То я пішла. Ще, як би між своїх людей, у своїм селі, було би легше. А так тут, на відлюддю, в лісах та й між чужими. Андрія звичайно в хаті нема, а прийде з майстерки змучений і йде спати. Ще добре, що часом жінки приходять дати що шити. Дуже прикро було би.

— Та відколи Малерманівка напроти, то й вам ліпше, правда?

— В літі ті літники дуже крикливі й то також неприємне. Одне тільки добре, що ти зайдеш до нас.

— Як би ви Андрієви не жона, я ходив би тай не находився ніколи. У нас співають так:

Ой ти. Марисе. Ти Марисе дівко. Тебе би ся не налюбив. Хоть би любив кілько!

— Так ми ся здає про вас, що бим вас любив тай не переставав.

— Такого навіть говорити не випадає, Дмитре. Ти ж знаєш, я не дівка.

— А як я на вас дивлюся, то я тото забуваю, і так си гадаю:

Та моя білявина. Чорнява не біла. Вона мені Прийти повеліла.

— То як я піду в село, чи вітцю помагати, чи так чого, то все ми ся здає, що тота співанка мене кличе назад. А як сиджу сам в тотій Малерманівці, то ня бере нуд, такий нуд! То бим знов ішов кудась, чи я знаю, горами тай долинами, десь бим мандрував світами.

— То так буває часом, певно тому, що ти сидиш сам. — Олеся добре знала, яка тяжка самота й як туга смокче й ниє.

— Та вам ще не так зле. Ви би могли хоч таке подумати:

Мені туга — Тобі друга На нашім сердейку. Ми ся нигди не овидим. Аж у неділейку.

— Бо ваш ґазда в неділю в хаті. А я такої неділі не діждуся, хоч бим ждав кілько. Ой, волів би я, щоби й Андрій не діждався такої неділі, — і присунувши стілець ближче до Олесі, та стараючись заглянути їй в очі, над якими тремтіли вії:

— Не можу я жити без тебе, Олесю! В день ся мене робота не бере, а в ночі сон. —

Вії у Олесі затремтіли ще швидше. Не підносячи їх сказала тихо, ледве чутно:

— Я жінка Андрія Рівняка. —

Осіння ніч лежала густою темінню за вікном. Грізний шум лісу вривався навіть крізь зачинені вікна, навіть крізь дубові двері він пройшов би. Проти нього, як і проти туги не було дверей, не було замку.

ХLV. ОЙ, ПІШЛА ПРО МЕНЕ МОЛОДЕНЬКУ
СЛАВА-ПОГОВІР

Про те, що Дмитро пересиджує постійно у Рівняків, почали говорити в селі. Ще доки Андрій був вдома, усе якось інакше виглядало. Та тепер, коли його не було, а замість нього дівки, що приходили давати шити, заставали Дмитра, це видалося як непристойним, то підозрілим. Та й мабуть закоханим тяжко приховати свій стан: кохання, то така хвороба, що на ній всі розуміються. Не раз бувало, парубки договорювали Дмитрові. Зустрівши його в дорозі, питалися злобно: чого спішиться до Малерманівки, коли там гостей немає, а інший таки просто запитає: ци не до чуджої жони ти спішно, Дмитре? Далі стали й перед Паньковичами говорити. В селі хоча й настав поступ, люди жили ще за звичаями утертої моралі й не так часто траплялось, щоб хтось кинув оком на жінку другого. Бойки на відміну від гуцулів і в тих справах признавали Божий закон: не пожадай жени ближнього твого. Та бо противилась тому й будова сіл: тісно скупчені в долинах потоків, вони не залишали місця на жадні секретні дії: кожну подію бачилось, як на долоні. То оці два житла: Руського Пана й Малерманівка, поблизу себе, а далеко від села, були, як би створені для кохання.

Панько, як старший, говорив про те з вітцем.

— Та щось люди говорут, що ніби наш Ґмитро та до Рівнякової жони ходит.

— Ба, та що ж я Рівнякови варуватиму жону? Ней си сам варує. Але, що парубок не мав би ходити до чужої жони, то такой би не мав. Таже хотіввім го в м’ясниці женити. Як би взяв Варваричову, було би й поле й було би чим докінчити хату. А як ся отиць довідає, то дівки не дасть, тай дівка сама не схоче.

Розважний ґазда став обдумувати справу. Вирішив, очевидно поговорити з сином. Досі всі сини його волю шанували, наче Св. Письмо: ні один з них не зробив жодного кроку, не порадившись батька. То ж і тепер Василь був певний, що вистане поговорити з Дмитром і справи наладнаються.

При найближчій нагоді говорив з Дмитром.

— Та присилав Варварич, ніби Іван… — так батько, дивлячись на Дмитра.

— Та за чим? — питав Дмитро, хоч він добре знав такий спосіб розмови.

— Продав Николайчукови поле на Кичері тай взяв файні гроші. Так му ся добре трафило. Николайчука страшив він від року, що продасть Беркови. То він зі страху заплатив сто