Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

має гарного приміщення. А, от, за кордоном ставлять худобі ясні великі стайні, з гарними підлогами, навіть з печами й різними новітніми урядженнями для чистоти й здоров’я. Навіть насвітлюють там худобу такими лямпами, щоб краще зимувала, а я десь читав, що й радіо заводять у стайнях.

Микола слухав, спльовував густо, покурюючи, і міркував:

— Та тото всьо у панів не як у людий. А у ґаздів інакше: хата й стайня під одним дахом і тепліше й безпечніше худобі й челідинови.

До того трохи матеріялу, що був на подвір’ї дораховували дошки й ошварі, що будуть з тих трьох буків, що в осені пан закупив у Бринівці та звіз. Тільки треба поїхати на тартак і порізати. Та й на тартаці докупити ще дощок до шалювання і лат. На дах треба купити матеріял. Його знову має Кость Чубан, готовий на оборі, бо «му ся залишив» від будови. Тільки сторгувати й звезти. А стара дахівка є, частину даху хіба нею покрити, а решту ґонтами.

А потім устійнили час, кількість робітників і торгувались про ціну. Миколай перебирав на себе тільки керму роботою та виконання плянів, а господар мав сам дбати про матеріял, робітника й його прохарчування. Зате Миколай кермуватиме робітниками й виконувати роботу будівничого. Коли вже договорилися, Миколая погостили чаєм та білим хлібом з маслом і розпрощались з ним, встановивши реченець початку будови.

Вечером Старий Пан розпоряджував:

— Но, будуємо стайню. Ти, Ганю, залишишся завтра вдома, а нас обох з Ільком виправиш раненько на тартак у Турку. Приготуй нам їду на цілий день. А ти, Єлю, бігай, сину, в село та й замов мені три пари коней на тоті буки, що під шопою. І най так ладяться, щоб могли назад забрати матеріял.

— Ба, та кого тото кликати? — застановлявся Ілько.

— Підеш до Івана Назара, най посилає Богдана й до Нестера Василя, бо то наш сусід, має незлі коні й збігай до вітця най їде Пахон.

— Ба, та в нас оден кінь. Хиба би спрягав? Тай з чиїм тото, зі Скобовим?

— З Бурцьом? А ти не боїшся, що виробить тобі яку штуку подорозі? Бо для Бурця скинути набір у рів, або задержатись на дорозі й не їхати далі, тільки пастись спокійно в придорожньому рові — звичайна річ. А вже, як над’їде авто, то не втримаєш біди на гостинці!

— Аякже, та він такий кінь, як наша Бинька: хіба тото робит, що му ся хоче, нич більше. Та чей з нашим Сивим йтиме спокійно?

— Може й ітиме. Врешті най Пахон робить, як знає, най бере, чийого хоче, аби їхав.

ХХХVII. НА ТАРТАК

І їхали. Вранці, досвіта, ще сонце не вийшло із з-за Острого, були вже ґазди на подвір’ї. Кожний брав одного бука, розсунувши воза: передні й задні колеса примоцовував ланцами до бука й поволі, покрикуючи, з’їздили з гори. Клеци скрипіли й гойдались на колісницях, наче б плакали за своїми горами лісами, де виросли стрункими, міцними буками, слухали шуму смерек та гри гірських потоків. Їхні сукуваті боки гойдались на кам’яному гостинці, а з ран, що їх завдали ґазди гострими цапинами, виступала біла рослинна кров. Сонце пестило їх своїм теплим промінням, озолочуючи їхню останню дорогу.

А дорога була гарна й крута, бігла долиною потока, що скакав по камінцях і мив коріння старим ялицям, або звивався між ґаздівськими полями. Швидко він покидає «місто»: декілька кращих хат і останні віллі живця. Ще ховаються в лісі останні цяцьки — доми з ґаночками й стовпчиками, городцями й місточками, а вже великий кам’яний віядукт перескакує понад гостинцем і потоком, показуючи під своїми луками пусту зелень ліса й гарну віллю в потоці, що присіла на півострові, яким ліс врізався у потік. Кольорові мостики перескакують весело через потік і вибігають на зарінок перед домом. Це «Байка». Все трошки й справді як байка. Злобні кажуть, що це справжня байка, бо її власник мав село і так господарив, що з нього залишились тільки гроші на «Байку».

Ще здовж гостинця віллі багатих адвокатів і купців, що не змогли вже побудуватися в селі й, горнучись до «Врайте Ґас», засіли місця при гостинці, хоч за селом.

А потім уже поля. На них хвилями пливуть вівси бойківські й зеленіє барвінком картопля. І так вздовж аж мабуть до мадярської границі, бо Бойківщина всюди одна.

Але, хто виїхав на тунель волосянський, обернувся востаннє і поклонився Розлучеві, цей мусів востаннє побачити дімок Старого Пана, що дрібною цяткою червонів під лісом. Його було видно звідусіль і здалеку. Але вже за тунелем, чи як кажуть Бойки «за границею», оваль розлуцького краєвиду наче б западався у глибінь між горами й зачинався новий світ. А був це справді новий світ, бо тут із доріччя Дністра входиться в доріччя Стрия. Його долина в’ється крутим яром попід стрімкими горами, що гострими шпилями вискакують понад свої подруги й стрімко збігають в Стриєві води.

Вранці срібна мряка стелиться водою. Понад нею сяє сонце й своїм золотим промінням надає блеску білому туманові. Понад річкою біжить залізничий шлях. Він скаче високими мостами й довгими тунелями, а маленька ленточка потягу біжить по ньому як чорна гадючка. Всі гори чують, як свистить машина й як колеса вистукують по залізному шляху.

А гостинець відбіг у Яворі від шляху. Він пнеться довгастою кривулькою аж на Петриків. Там, де крута скеля паде стрімголов у воду, — «Там, де Іван невірну Касю у Стрий друлив». На Петрикові стоячи, маєш у стіп своїх незрівняну красу: вужівницею гостинець збігає в діл. А там у стіп гори Стрий в’ється срібного лентою, своїми повільними плесами миє він боки гір, аж розвертається на зелених підгірських пасовиськах. Півостровом Свобідка врізується на своєму горбі в Стриєві води; сама ж лежить на тунелі. Коли свобідчани приложать вухо до підлоги, чують, як під нею вглиб гори поїзд їде, як стукотять його колеса.