На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

З’ясували ми й причину величезної кількості оголошень про продаж житла. Виявляється, хвилі переселень в Оттаві час від часу повторюються. Вони спричиняються коливаннями економічної кон’юнктури. Коли економіка розвивається добре і життєвий рівень зростає, люди продають свої гірші помешкання і купують кращі. Коли настає економічний спад і життєвий рівень гіршає, люди продають свої кращі помешкання і купують інші. Тепер був спад, прибутки зменшились, і люди з шести-кімнатних квартир переселяються в чотирикімнатні. Пожильці чотирикімнатних квартир переселяються в трикімнатні чи двокімнатні. Власникам будинків стає сутужно, вони продають їх і поселяються у квартирах. Отже, оттавці не виїжджають з Оттави і не покидають її, а тільки час від часу в межах міста переселяються з місця на місце.

Тиск економічної кон’юнктури зробив їх динамічними, і вони без особливої ностальгії покидають одне місце й поселяються в іншому. Гадаю, що українцям душевно було б це значно важче. Ми дуже вже вростаємо в стіни, починаємо любити одвірок квартири, поріг хати, кущик бузку й стару вербу і так прив’язуємося до них, що стає тяжко відірватися.

Візити ввічливості

Після вручення вірчої грамоти генерал-губернаторові Канади я наказав Родіонову зателефонувати до всіх дипломатичних місій в Оттаві і погодити дату й час візитів ввічливості. Родіонов слушно зауважив, що мої протокольні візити до послів в Оттаві припадають на початок відпусток, коли майже вся дипломатична активність завмирає. О цій порі посли їдуть додому, родинами виїжджають з Оттави на природу і загалом займаються зміцненням свого здоров’я. Для українського посольства важливо дотримати правил дипломатичного протоколу, але їм, отій сотні дипломатичних місій в Оттаві, це байдуже. І все-таки візити ввічливості почалися.

13 липня я склав візит дуайєну дипломатичного корпусу в Оттаві послові Камеруну Янґу. Пан Янг виявився молодим високим чоловіком негритянської раси, доволі балакучим і привітним. Я розпитав його про життя, формальне і неформальне спілкування оттавського дипкорпусу, коротко ознайомив з географією та історією України.

Потім я відвідав тимчасового повіреного Польщі Войцеха П’янтковського. Пан Войцех пояснив, що польський посол прибуде до Оттави за кілька місяців, а до того він виконуватиме його обов’язки. У розмові з ним я порушив гему реорганізації КДБ в Україні й аналогічної структури в Польщі. Зійшлися на думці, що публікувати списки агентів цих зловісних у минулому організацій зараз навряд чи доцільно, бо це може призвести до громадянської війни — надто велика кількість сексотів була свого часу завербована чекістами до співробітництва. Треба сказати, що П’янтковський говорив на цю тему якось холодно-байдуже, чи, сказати б, надто дипломатично.

Оренда чи купівля?

Вечір ми провели в товаристві панства Кісь, Янковських та невеликого гурту їхніх друзів. Янковський — літній чоловік, уже на пенсії. Він тривалий час працював у Канадському МЗС та розвідці, і мені хотілося його послухати, а професор Кісь серйозно включився до роботи над українською конституцією, і я дав йому копію її найновішого варіанту.

Торкнулися питання про ге, що краще: купити будинок для посольства і резиденцію для посла чи орендувати їх?

Виконавчий секретар КУКу Василь Вербенюк був рішуче за оренду. Я — навпаки, рішуче за купівлю.

Аргументи Вербенюка: Україна — велика країна, така, як Франція, Англія, Німеччина, Італія, і їй годиться мати солідний будинок з великим подвір’ям і садом. На це потрібно кілька мільйонів доларів. КУК узяв на себе обов’язок утримувати українське посольство впродовж цілого року. За рік Україна трохи стане на ноги і тоді зможе виділити необхідну суму для купівлі пристойних будинків. Не можна опускати престиж України — цієї великої європейської держави з потужним арсеналом ядерної зброї.

Мої аргументи. Україна — бідна країна. За рік вона не виведе економіки з кризи і не стане багатою, отже, не зможе виділити 3–4 мільйони доларів на посольство в Канаді. Росія не поверне Україні нашої частки будинків посольств колишнього СРСР. Якщо бюджет МЗС України і збільшуватиметься, то для України тепер важливіше не придбання в небагатьох державах грандіозних престижних будинків, а розширення мереж посольств у різних частинах світу. Оренда поглинатиме багато грошей. За рік ми витратимо кошти Фонду посольства, і наприкінці року в нас не буде ні грошей, ні приміщень.

Ідея оренди мені не подобалася ще й тому, що вона відтягує офіційну демонстративну появу України в Канаді. Якщо ми наймемо кілька кімнат на восьмому поверсі величезного хмарочоса, хто нас помічатиме? Та це однаково, що залізти в дупло величезного дерева і там сховатися. Де буде наш прапор, де буде вивіска з гордою назвою трьома мовами: «Посольство України в Канаді», хто їх бачитиме?

Треба купувати. Хай це будуть скромні будинки. Хай вони задовольнятимуть посольство два-три роки, але вони будуть свої, окремі. У них легше організувати життя і працю. Їх легше захистити від чужої розвідки. А років за два-три можна буде придбати й величезний престижний будинок, якщо Україна на той час стане багатшою і буде спроможна дбати не тільки про функціональну відповідність будинку, але й про престиж. Звісна річ, нашому посольству далеко до повноструктурної установи, але я не хочу відкладати дипломатичної діяльності до завершення формування. Ми починаємо відразу і тими силами, що їх маємо. З часом будемо розширювати масштаби діяльності. Крок за кроком.

Справа про купівлю будинку для посольства переросла в завзяте змагання КУКу супроти Гуцуляка. Він був «винен» у тому, що виявив ініціативу у створенні канадського товариства сприяння Рухові, а воно обрало його головою, «винен» у тому, що міністр Зленко саме йому дав повноваження в пошуках будівлі для посольства, тепер він «винен», що обрав будинок на вулиці Меткаф. Саме керівництво КУКу було за тридев’ять земель від Оттави, здалеку обставин не розуміло, ініціативи не виявляло, але не могло стерпіти, що хтось виявився попереду у справі допомоги Україні. Тепер пан В. Вербенюк будь-що намагався зірвати купівлю будинку і розмістити посольство в орендованому приміщенні, а посла — в орендованій резиденції, причому все орендне забезпечення гарантував тільки впродовж року. На моє запитання: «А далі що?» — відповідав: «Забезпечуватиме Київ». Я знав можливості Києва й тому наполягав на купівлі і будинку для канцелярії посольства, і будинку для резиденції посла.

Родіонов також був незадоволений будинком на вулиці Меткаф, хоча не заперечував, що краще купити, ніж орендувати. Я просив його знайти ліпший будинок приблизно за ті ж 600–700 тис. доларів. Минав тиждень за тижнем, минуло вже