На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

З огляду на розклад руху теплохода «Грузія», державне святкування на судні в Монреалі було призначене на 21 серпня, а громадські заходи з моєю участю в Оттаві на 24-те і в Торонто на 28 серпня. У всіх цих трьох містах, як, зрештою, і в усіх провінційних центрах Канади, були створені комітети з підготовки святкування першої річниці незалежності України.

Володимир Пилипчук і програма модернізації землеустрою

До Канади приїхав на приватній основі член Президії Верховної Ради України, голова Комісії з економічних реформ Володимир Пилипчук. Я вирішив скористатися з його перебування в Канаді для активізації діяльності програми «Таск Форс» та програми «Торенс Ленд», яку активно просувають українці провінції Альберта за сприяння провінційного уряду для здійснення модернізації землеустрою в Україні. Запросивши до себе на нараду Новаківського, Ба́рана й Пилипчука, я представив реальний стан справи. Пан Ба́ран показав, які організації та інститути Канади могли б у принципі співпрацювати з українськими інституціями, у чому труднощі налагодження практичної співпраці. Після обговорення вирішили підготувати проект документа, зустрітися 22 липня, а 23-го розпочати переговори з керівництвом «Таск Форс».

На зустрічі з канадського боку були президент програми пан Фрейзер і керівник відділу на Східну Європу пан О’Ши. З нашого боку — я з Пилипчуком та Андрій Глуховецький як посередник і перекладач. Ба́ран не міг брати участі у нараді. Бо офіційно не міг стояти на нашому боці.

Наші співбесідники почали розмову так, немовби ці переговори були перші і нам ще належало з’ясовувати загальні підходи й засади: «Давайте подумаємо, треба вивчити, слід обміркувати, треба буде порадитися…» — на всі лади звучало одне й те ж.

Я зауважив, що всі основні засади співробітництва ми з’ясовували в час попередніх двох зустрічей, і якщо ми знову будемо обертатися навколо тих же питань, то підемо по колу, з якого ніколи не вирвемося. «Що нам заважає рухатися вперед?» — ставлю питання руба. Пилипчук уловив мій настрій і почав тиснути на співрозмовників, вимагаючи конкретної відповіді.

Вони заговорили про необхідність передати в майбутньому наші пропозиції на якийсь більш високий рівень. Знову зволікають, майнула в мене думка. І ось знайшли ще одне — сумнів щодо рівня наших повноважень перейти від підготовки до підписання протоколу.

— Який вам ще потрібен рівень? — спитав Пилипчук. — Я — член Президії Верховної Ради України, і мої вказівки обов’язкові для будь-якого міністра України. Лук’яненко — посол і представляє в Канаді всю Українську державу. Ми уповноважені в силу свого службового становища підписувати такого роду документи про співпрацю. І якщо ми його підпишемо, то українська сторона його виконуватиме.

Їм нікуди було подітися, і вони погодилися прийняти від нас виклад конкретних пунктів співпраці.

Коли ми попрощалися й вийшли на вулицю, я спитав нашого канадця Глуховецького:

— Як ви гадаєте, пане Андрію, чи не збираються ці хлопці використати 10 мільйонів, що призначені для України, в основному для себе, пояснюючи своєму начальству, що з українцями, мовляв, важко робити справу через їхню непрактичність? А самі тим часом найбюрократичнішим способом ганяють справу по колу. Гроші за програмою мають бути використані до кінця 1993 року. Вони тут біля цієї програми і цих грошей і прокрутяться до 1993 року, а далі… хоч вовк траву їж?

Пан Глуховецький культурний і скромний чоловік. Він не хотів пристати на таке гостре звинувачення і просто посміхнувся…

Ми розробили свій проект з урахуванням цих консультацій, і назавтра вранці Глуховецький відніс його дирекції «Таск Форс». Панові Ба́рану я докладно переповів зміст переговорів.

Після кількох днів перебування в Оттаві Пилипчук поїхав на захід Канади в Едмонтон. З програмою землевпорядкування Торенс Ленд він ознайомився раніше, палко схвалював її і намагався здійснити її в Україні. З розмов з едмонтонськими фахівцями, з Пилипчуком, з іншими фахівцями я робив висновок, що здійснення її в Україні справді вивело б стан нашого землеустрою на рівень передових європейських держав і було б величезним благом для всього нашого народу.

На прощання Пилипчук поставив кілька підписів під чистими аркушами паперу на той випадок, коли б потрібно було спільно підписати якусь угоду.

— Не боїтеся, пане Володимире, давати мені чисті бланки зі своїм підписом?

— Не боюся. Я знаю, що Лук’яненко нічого не зробить на зло Україні, а це означає, що не зробить і мені на зло.

— Дякую за довіру.

Ми попрощалися, щоб знову зустрітися за два роки в інших умовах і з іншими завданнями — в Україні в період виборів до Верховної Ради. Я був головою передвиборчого Демократичного об’єднання «Україна» і постарався йому допомогти. Він, у свою чергу, віддячив мені.

Якби після В. Фокіна прем’єром став В. Пилипчук, Україна уникла б багатьох страждань! Та, на жаль, це було так само неможливо, як неможливим було президентство Лук’яненка.