На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
Ще один переїзд
Напередодні стало відомо, що Новаківські повертаються з Києва. Треба було звільняти помешкання. З купівлею будинку на вулиці Меткаф справа затягувалася. КУК, продовжуючи мстити мені за непокірність, відмовлявся платити за готель, а я не хотів витрачати гроші з тих 20 тис. доларів, що їх надіслало МЗС для потреб посольства, на своє особисте помешкання, бо вважав їх призначеними на заробітну платню службовцям посольства. Про ці незгоди знав Алекс Кіндій. Він разом з усім парламентом ішов у відпустку, і його службова квартира звільнялася. Щоправда, мандруючи в літній час між своїм містом Калгарі (провінція Альберта) та фермою під Монреалем (провінція Квебек), він час від часу користувався оттавською квартирою, але гречно запропонував мені своє помешкання. Ясна річ, не надовго, на час парламентських канікул. А з іншого боку, я сподівався, що КУК упродовж місяця розв’яже квартирне питання.
Родіонов і Кучер перевезли речі від Новаківських до Кіндія. Квартира була на дванадцятому поверсі у будинку з охороною. Різна галайстра, п’яниці і наркомани туди не потрапляли, і в будинку було чисто і спокійно. Квартира складалася зі спальні, невеликої світлиці з виходом до малесенької кухні та санвузла (туалет, умивальник, душ). Тут не було централізованої системи підтримування необхідної температури повітря, як у готелі та хаті Новаківських. Був лише кондиціонер, вмонтований у вікно світлиці, що сильно гув і ледве охолоджував гаряче липневе повітря.
Метрів за сто від нашого високого будинку праворуч у бетонних стінах повільно пливла річка Оттава. Ще далі її перетинав високий залізобетонний міст. За мостом підіймався височенний прямокутник хмарочосу. Він світився зсередини, кілька прожекторів освітлювали його ззовні знизу доверху. Ген далеко в темряві танули обриси інших старих і модерних споруд. По мосту швидко пробігала низка освітлених вікон трамвая чи електрички. Гуркіт коліс танув над річкою, над дорогою, в листі придорожніх дерев.
Я завжди захоплювався сільськими краєвидами і ніколи не любив міських, а тут зловив себе на тому, що цей вечірній пейзаж красивий, і оте мерехтіння різнокольорового світла має свою принаду і приносить втіху очам і серцю. За ним десь на другому боці планети мій рідний край. І я полинув думкою до нього.
Поліські гаї й діброви, сосни і вільхи, долини й горби ховали в собі дух давнини, що шепотів у вуха в лісі і давав силу бігти вперед. А потім спиняв і пестив ласкаво-лагідним повівом теплого вітру. Він віяв із поля, з житньої ниви, і пахнув молочним нестиглим зерном. Це ж так ішов мій пращур далекий з вільхового гаю, що над Чибрижем, до річки без назви, вздовж шляху старого до Седнева-міста, щоб скласти пошану високій могилі давнього скита-вождя. Чи міниться жито, чи міниться вітер, що запах житнього поля до гаю заніс? Чи так ось, як я, і десять сторіч тому хлопець ішов від гаю до гаю, від поля до поля у цій Сіверянській землі? Ловив кожен звук на вершечку сосни і думав його розгадати; вдивлявся у темінь кущів придорожніх, щоб уздріти живого когось. А там он Листвен великий — постій на довгім шляху від варягів у греки. Люта січа сіверян з варягами. 1 чорний крук, що століттями перелітає з вершечка однієї липи на іншу, окреслюючи місце битви. Живі забули. Колись поставили хреста, а потім церкву збудували гарну. Потім знову забули. Коли поминали, не було крука. Він спав у хащі глухій. Потім вилетів знову в Листвен прадавній і кружляв у вершечках дерев.
Невже отой шепіт від листя живого не мав духу в собі? Невже оті пестощі в щоки і губи ніжного теплого вітерцю отак собі просто, без жодного сенсу? Може, я сам-один існую у космосі, одна-однісінька крапля живого єства, загублена в часі і просторі?
О, ні! І звуки, й лагідне тепло, і шепіт ниви, й чорний крук над місцем бою у Листвені — це справді дух померлих наших прадідів старих. Ось звідки він: Седнів заснований п’ять тисяч років тому, скіфські могили біля Седнева — це приблизно дві тисячі років тому, Чернігів — 1300 років тому, Любеч, Листвен — тисяча років тому, оборонні споруди в Седневі й Чернігові — це перед татарською навалою у XIII сторіччі. У цих поселеннях ніколи не припинялося життя і ніколи вони не були заселені іншим народом, окрім місцевого населення з племені сіверян. Ця безперервність тягнеться з тої сивої давнини до козаччини, гетьманщини, до царської кріпаччини у XVIII сторіччі і великого випробування окупаційним комуністичним рабством у XX сторіччі. Чи не згинула українська душа, чи прислухається до шепоту верби над ставом і стогону седнівських скіфських могил, до пестливого тепла липневого житнього лану і Берестейської козацької могили? Чи відчує серцем блакитно-жовтий віночок з волошок та кульбаби на голівці молодесенької україночки і залізний карб повстанського гімну:
Родились ми великої години
З пожеж Війни і полум’я боїв.
…І ось ідемо ми у бої життєвому —
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ!
Якщо не метелик, якщо не перекотиполе, якщо не порожнє серце без жодної цікавості до власного походження і біографій своїх батька й матері, то він (вона) прислухається до духовного голосу своїх пращурів з глибини сторіч. Відчує поклик крові. Почне шукати його джерел. Вивчатиме. Повірить у силу розуму пращурів своїх. Перестане шукати істину в чужих краях. Побачить її в своїй нації, бо вона — творіння Господнє. І витворила вона народну культуру — одну з найбагатших (якщо не найбагатшу!) у світі за глибиною емоційного проникнення в людську душу та її співвідношення з собі подібними і навколишньою природою.
Уроки неформальної дипломатії
Я почав використовувати зустрічі з послами для того, щоб довідатися про їхнє особисте ставлення до комунізму як міжнародного явища, отже, й ставлення їх до компартій у їхніх країнах, і комунізму як державної практики в Радянському Союзі.
Розмови на цю тему давали широкий простір для викладу мого погляду на це у зв’язку з проблемою права націй на самовизначення. Швидко я почав розуміти, що посли — не філософи, а політики, тому з
