На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
Про нову Українську державу багато послів практично нічого не знали: де знаходиться Україна, велика вона чи мала, скільки в ній людей і що це за народ?
У концтаборах я пройшов велику школу українознавства і в основному умів задовольнити своїх співрозмовників, але неможливо охопити всіх послів і передати їм усю суму своїх знань, тому чимдалі гостріше відчувалася потреба в доброму довідникові про Україну, який можна було б подарувати послові на продовження усної розмови.
* * *
14 липня був на розширених зборах оттавського КУКу. Розповів їм про становище в Україні, про завдання посольства, і ми разом іще раз обговорили способи співпраці посольства з українською громадою. 29 осіб подали заповнені бланки з короткими відомостями про себе і заявили про готовність співпрацювати. Серед перекладачів найактивнішим був Степан Яворський, хоча керівництво група вирішила передати панові Федору Підгайному, який багато років працював в уряді офіційним перекладачем.
Гі Шарбоно та Іван Плющ
15 липня я зустрівся зі спікером сенату паном Гі Шарбоно. Сенаторів канадського парламенту призначає прем’єр-міністр. Звичайно, на вибір прем’єр-міністра впливають різні мотиви політичного характеру та міжпартійних відносин, але це право доволі істотна прерогатива, що дає можливість посилювати фракцію своєї партії в парламенті.
Я передав вітання панові Шарбоно від Президента України і виклав політику нашого уряду на розширення дружніх взаємин з Канадою. Власне кажучи, Канада існувала до появи на світ Божий Української держави і далі могла б існувати в старому геополітичному розкладі світових сил без України. Проте старий світовий порядок ділив світ на дві потужні ворожі системи, що до краю напружували свої сили для взаємного поборювання. Канада мусила витрачати силу-силенну ресурсів і коштів для оборони проти комуністичної імперії зла. Демонтаж імперії знімає потребу марних витрат і дає більше ресурсів на мирний розвиток і благо громадян. Думаю, що за послаблення міжнародного напруження варто заплатити якоюсь частиною заощаджених коштів Україні як основній колишній колонії і як основному гаранту супроти відродження імперії.
— Сюди приїздив спікер українського парламенту пан Плющ, — сказав пан Шарбоно. — Ми говорили з ним про встановлення міжпарламентських відносин. Мабуть, Україні, як молодій демократичній державі, цікаво було б ознайомитися зі структурою й порядком діяльності канадського парламенту. Ми, щоправда, не ухвалили формального протоколу, але усно принципово узгодили необхідність міжпарламентських контактів. З того часу від пана Плюща ми не одержали жодного листа з якимись конкретними пропозиціями. Пан Плющ, здається, з давніх комуністичних функціонерів. Ви, ваша екселенціє, думаєте, що коли пан Плющ говорив про необхідність взаємин між нашими парламентами, то він справді щось робитиме в цьому напрямі?
— Вельмишановний пане спікере достойного сенату, люди, які відійшли від комуністичних догм і прийняли національну ідею, очевидно не зупиняться на півдорозі: вони відійдуть від релятивістичної комуністичної моралі і поступово перейдуть до нормальної вселюдської моралі з її відповідальністю за слово.
А сам собі подумав: щоденна суєта і боротьба всередині парламенту виснажують усі сили й не залишають енергії для зовнішньої діяльності. Більше того, ослабляють саму потребу в ній. Хоча навряд чи це може служити виправданням і Плющеві, і іншим політикам такого рангу.
Ще раз про посла Російської Федерації
Склав я візит ввічливості і російському послові Бєлоногову. Ідучи до нього, я знову готувався до розмови з хитрим і підступним чоловіком (як характеризував його Родіонов). І знову побачив чемну й культурну людину лагідної вдачі.
Звісна річ, він захищав інтереси Росії, а не України. Але як могло бути інакше? Захист України — це мій обов’язок, а не його. Від часу нашої першої зустрічі я не менше десятка разів гостро критикував у різних містах Канади російських імперських політиків. Немає сумніву, що він знав зміст моїх виступів, проте замість нот протесту (які обіцяв Родіонов) був ввічливий і люб’язний і жодним словом не виказав невдоволення моєю, по суті справи, антимосковською політикою.
Він пробував захищати необхідність єднання в одній державі, але подавав це як один з можливих, щоправда, бажаніших для нього, варіантів. Коли ж я послався на закон Верховної Ради про проголошення незалежності і другий акт всенародного законодавства — референдум 1 грудня — він прийняв це пояснення як належне без жодного протесту. Складалося враження, що цей досвідчений дипломат за 20 років роботи в Нью-Йорку і спостережень за Росією здалеку глибоко в душі десь схилявся до думки, що населення Росії могло б жити незрівнянно краще, якби Росія не прагнула до експансії, якби перестала створювати глобальне військове напруження з гігантським марнуванням матеріальних ресурсів всього Радянського Союзу і всього західного світу.
А може, це було те, що я почав відчувати в багатьох послів: вони служили своїм країнам не з палкої любові до своєї батьківщини, а з суто прагматичних міркувань. Посада посла — це висока посада. І незалежно від того, який уряд у країні і куди він веде країну, варто залишатися послом, бо честь висока і зарплатня велика. Світ виправити й покращити неможливо, а особисте життя добре влаштувати можна. Отож і влаштовують особисте життя, бувши насправді глибоко байдужими до багатьох важливих проблем своєї держави.
Оттавський КУК випускає ініціативу з рук
Виникнення самостійної України створило в середовищі українців Канади цікаву психологічну проблему. КУК впродовж кількох десятків років організовував відзначення свята проголошення незалежності Української народної республіки 22 січня 1918 року як найбільшого українського державного свята. І КУК, і активісти, і люди загалом звикли і сприймали як само собою зрозуміле, що саме вони відзначають, де, коли і як святкувати.
Тепер виникла нова дата — 24 серпня. За звичкою керувати, оттавський КУК хотів і День проголошення незалежності України 24 серпня взяти під свою опіку. Довелося проводити тривалі перетрактації, доки справу вдалося поставити на потрібну основу: посольство України організовує державне святкування Національного дня із запрошенням на офіційний прийом оттавського дипломатичного корпусу і канадських державних діячів. З українців мають бути запрошені лише найповажніші постаті. Переносити урочистості чи керувати їх проведенням українська громада Канади не може. Ініціатива вислизала з їхніх рук. І КУК, завжди бувши на першому плані, опинився в затінку. Було
