Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Сильне зворушення не дало цій благородній людині докінчити свою мову. Але й ті кілька слів нашого дорогого вчителя врізались у пам'ять нам усім так, що ще й по літах тямиться кождісіньке Його слово.

Після цих слів могучий, із тисяч грудей лунаючий спів нашого гимну "Ще не вмерла Україна". А тільки що пролунали останні його слова, як понеслась дзвінка команда курінного, учителя [Олекси] Іванчука:

— Курінь, збірка!

Заворушилось людське муравлисько, і за хвилю витяглась на площі довга лава леґінів. Все притихло. А команда дальше паде:

— Чвірками праворуч! На першу четулучити, курінь, ходом руш!

Застогнала земля під рівним ударом соток ніг — і валка рушила.

Перша чета затягла бадьоро "Гей, там на горі Січ іде", а за нею підхопили дальші чети. Та тут рідня і знакомі кинулись пращатись востаннє: одні другим щось переказують, додають кому хто грошей, хто якого харчу чи білля, наказують написати тощо. Иньші, головно бувші військові, підбадьорують, щоб добре держались, здорово били Москаля і скоро вертались…

І то не тільки рідня обдаровує, а й ті, котрі не мають кого виряджати, принесли хто що міг і дають першому лучшому. Ця велика хвиля з'єднала всіх в одну величезну рідню. Тут і я догадався якось чи побачив, що маю теж рідню…

Ранком, як йшов на збірку з товаришем (не ночував удома), я й забув повернути до хати попращатись — так мені пильно було. Случайно стрінув я батька на дорозі, котрий до посліднього дня не вірив, що я піду на війну. Тож запитав:

— То ти таки йдеш?

— Іду. Здоров оставайте.

— Йди здоров.

Тільки і пращання в мене було.

Аж тепер приступили сестри й браття пращатись. Та я ж не мав часу довго церемонитись, бо провадив чету.

Ще о кілько пригадую, чети провадили Ю. Тим'як, Е. Лукашевський, здається, Білецький і др. Сотню вів наш інструктор Гавриш Михайло.

Навперед нас йшла, граючи, жидівська орхестра. Та її мало що було чути, бо наш спів, а в перервах слова пращання й розмови, глушили. Полева жандармерія зразу йшла напереді. Та коли парад занадто став напирати, мішатися у чвірки, гатити дорогу, тоді мусили жандарми по боках вдержувати хоч сякий-такий лад. Але й це небагато помогло.

Так помало дійшлисьмо аж під ліс Сегельбу, до 3 кільометрів [від міста]. Там востаннє попращалися, зробили спільну знимку, посідали на вози, котрі заздалегідь були для нас приладжені, й ми поїхали, співаючи. За хвилю зникли на закруті, вдалині. Тільки ліс ще якийсь час передавав останні слова пісні:

Весело співаючи цілу дорогу, за яку годинку приїздимо до Яблонова. На роздорожжу стаємо відпочити та дещо перекусити. Аж тут над'їздять на колесах із Коломиї кілька польських легіонерів, котрих ми два тижні тому відпроводжали. Перелякані такі, що ледве дишуть. Побачивши нас, кричать:

— Ви куди, до Коломиї? Так там Москалів як трави та листу. З усіх тих, що вийшли з Косова, заледве нас кількох спасається з життям. Решта пропала. Радимо й вам скоро завертати додому, бо козаків поки що не видко.

Сказали це, сіли на колеса й поїхали, якби вже таки за плечами летіли козаки.

Між нами заворушилось, як у тому осиному гнізді, коли який збиточник устромить патика…

— Як? Щоб ми вертали додому? По такому святі? По стількох приготуваннях? Та з яким лицем [ми повернемося]? Нізащо у світі!

Крик, шум, погрози — годі розібрати, що хто говорить. Одні других стараються перекричати.

— Та як то ж може бути, щоб там Москалі були? — кричить оден. — От боягузи, не хотілося йти на війну, так хотять і нас змудрувати…

— А хоть би й були Москалі, — обзивається иньший, — та нас тут стільки, що шапками можемо їх закидати (вислів позичений від старших, бувших військових, які казали так за Сербів, що Австрія заквдає…).

— А може б, так ми кого післали колесом у Коломию, — пропонує хтось, — і якщо там є Москалі, то ми вернемо, ніччю потихоньки перекрадемося через Косів — Жаб'є і через Ворохту заїдемо на Мадярщину.

Та хоть кожний щось вигадував, то все одно ніхто його не слухав. Аж згодом потрохи заспокоїлися і вирішили твердо:

— Що б там не було, їдемо на Коломию! Будуть Москалі — виминемо місто, не будуть — ідемо прямо.

Повсідали на вози, затягнули "Не пора" і поїхали дальше. Переїжджаючи селами, помітили незвичайну тишу. Ніхто не їздить, ніхто нігде не йде, не видно майже нікого при праці. Тільки де-не-де перейде яка жінка чи дитина. Аж коли ми затягнемо селом яку пісню, повиходять люде до воріт, благословляючи нас на щасливу дорогу. Але молодих чоловіків майже нігде не було видко. Тільки самі жінки, діди й діти.

Ще завидна в'їхалисьмо в Коломию, співаючи. Але той спів уже був потрохи силуваний, бо геть всі похрипли. Де ж не захрипнути, співаючи через 30 км!

У Коломию заїхали відразу, забуваючи, що тут повинні були бути Москалі. На наш запит про них міщани тільки видивились. Питають, що то за "герої" пустили таку байку?! Москалі ще десь біля Галича або ще дальше.

У місті більш оживлений рух, більше, звичайно, людей бачиться, як по селах. Але зате більше запримічуеться між населенням нервовість, непевність, страх, якась нерішучість. Так і видко, що кожде очікує чогось великого…

Заїздимо на площу Народного дому. Тут забераємо свої клунки, пращаючись із нашими патріотичними візниками, що охоче нас сюди завезли, — і вони повертають домів. Ми розтаборюемось на площі, витягаємо перекуску, підкріплюємося, жартуємо. Десь найшлися сопілки, почулася