Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Саме в полуднє загреміла музика, вдарили барабани, залунали слова команди, застогнала земля і величезний вуж походу двигнувся з місця. Йшли через Смодне, Москалівку, Монастирське, через Косів-місто, назад на площу Шевченка. Чоло походу вже далеко було відійшло, а кінець ще формувався на площі. Навіть старші громадяни — жінки й чоловіки — йшли карними рядами. Ті, що з годинником у руці провірювали час походу, твердили, що він переходив через півтори години. Щось подібного Гуцульщина ще не бачила. І, мабуть, ще не скоро побачить…

Цілою дорогою грали орхестри та співали хори — напереміну.

Десь о годині 2 по полудню похід вернув на місце, під могилу, де зараз почалося Свято відслонення. Виступив ряд промовців: [Іван] Устиянович, д-р [Петро] Рондяк, д-р [Кирило] Трильовський.

Під час промови учитель Устиянович відкрив заслону, а многотисячна маса привитала свого Генія грімкими оплесками з окликами "Слава!". Рівночасно орхестри заграли національний гимн "Ще не вмерла Україна".

Відтак слідували співи, привіти численні і т. п., після чого розв'язано похід. Від години 4-ї по полудні на площі Народного дому — фестини, підчас яких програли всі орхестри. Деякі "Січі" виступили із вправами, але не всі, бо не ставало дня.

Навіть стрільці не виступали із жодною пописовою точкою, бо і не було місця у програмі, й не мали часу, бо дальше повнили обов'язки впорядчиків.

Від години 8 вечором у салі Народного дому — святочний концерт із багатою програмою під орудою вчителя Устияновича. Не треба й згадувати, що саля не могла всіх помістити. Прямо душилися. Попід вікна знадвору й на цілій площі кругом салі стояло ще повнісінько публики, котра хотіла — бодай крізь відчинені вікна — почути концерт, який перейшов з великим успіхом, бо був совісно підготовлений.

Це свято стало переломовою точкою для Гуцульщини, а то й Покуття цілого. Правда, й досі йшла в нас доволі жива культурно-освітня праця. Та тепер, після цього свята, ще дужче всьо ожило, якесь завзяття, бадьорість, самопевненість, віра у власні сили захопили всіх. Намічувалися нові пляни громадянської праці.

Але нараз це сонце, котре осінило, оживило всіх на святі, стало закриватися темними, страшними хмарами… Чим день все більш почали ширитися чутки про недалеку мобілізацію, війну. Аж одного дня ці поголоски стали певністю. Проголошено мобілізацію! Світ, люде як не ті стали. Вправді, кождий твердив, що війна довше трьох місяців не потягне. Але все ж таки й це не було приємним для старшого громадянства.

Зате нам, стрільцям, була це "вода на наш млин"… Кождий радувався, начеб його посадили на чотири коні… Не бралася вже ні праця, ніщо взагалі, а тільки ждалося на речинець відходу. А поки що гарячково сталисьмо вправлялись.

Між тим і нам прийшлося пережити прикрі хвилини. Мобілізація забирала нам нашого улюбленого кошового Григорціва. Мусів нас покидати.

Треба було перебрати стрілецьку Раду. Здається, чи не на 2 серпня скликано збори й на них вибрано нову Раду, а то: Володимир Ковальчук — кошовий, Михайло Горбовий — осавул, І. Білецький — обозний, Д. Юсипчук — писар, і решта члени Ради — Евген Лукашевський, Ю. Тим'як і др. Як інструкторів вибрано чи назначено Михайла Гавриша і Михайла Романова, котрі мали ступень автрійських десятників.

Крім це! Ради, розпочала працю т. зв. Повітова рада, чи Боєва управа, з учителем І. Устияновичем як головою. Вона занялася організацією стрілецтва по всьому повіті.

З державною австрійською мобілізацією стала переводитися і наша, національна, мобілізація. Їжджено по селах, засновувано стрілецькі відділи, вишколювано. Багато облекшило працю істновання "Січей", які майже перетворювано на стрільців.

Одностроїв не було. Тільки виддруковалисьмо собі відзнаки, а то: на жовтій стяжці розміром 2x14 цм вибито синьою краскою "Січові Стрільці в Косові". Носилося її на лівій груді (відзнаки були вже до Свята Шевченка).

Тепер розпочався правильний вишкіл. Із солеварні дано нам старі рушниці, котрими ми незвичайно пишалися. Це ж неабияка честь…

Вправи відбувалися на площі Народного дому, біля пам'ятника Шевченку і на Міській горі. Вправи перед Святом Шевченка можна назвати забавкою проти теперішніх. Вправлялисьмо головно боєві вправи: розстрільна, підходження, наступи, розвідка, Морзе. Оба інструктори добре сповняли свої обов'язки. Особливо інструктор Гавриш віддався щиро цій праці. Команда була оден день по-українськи, другий — по-німецьки.

На вправи йшлося досвітком, о годині 3-й, або вечором від 6-ї години. Бувало, люде тілько протирають очі від сну, а ми вже вертаємо бадьорі, зі співом на устах, із вправ. Крім денних, вправлялисьмо і нічні вправи, котрі ще більше манили хлопців, чим денні.

Тепер уже і старше громадянство стало поважніше ставитись до стрільців. Переконалося помалу, що стрілецтво набирає поважнішого значення, що може відіграти чималу ролю у грядучих подіях. Ще більше піднісся авторитет стрільців після одної події. Було це в суботу, чи не 8 серпня. Зрана мали ми назначені вправи у стрілянню. Стріляли з "Фльоберта" у кругольки Народного дому. Стрільцям, котрі найкраще цілили, давали жінки-членки "Жіночої громади" нагороди або в набоях, або грошах на набої, щоби ще краще вишколювались.

По полудні того дня відбувались на площі біля пам'ятника Шевченку наші вправи. Поблизьку т. зв. кутську дорогу наповнило чимало публики: Українці, Жиди й Поляки.

Тільки що ми по вправах сіли спочити у вербах, у холодку, як почули похідну сурму. За хвилю на нашу площу вмашурувала чета польських легіонерів в одностроях. Побачивши нас, стали переводити вході звороти — "чвірками виступати", "двійками", "кольони" і т. п. Це заінтригувало всіх присутніх.

Вправді, незле вони вправляли, але наш інструктор Гавриш сказав:

— Ей, паничики, цими вправами далеко на фронті не зайдете…

А звертаючись до нас, каже:

— Товариші! Ці вправи — це нам попід ніс… Черга на нас приходить показати, що ми вміємо. Най они тільки скінчуть!..

Коли Поляки скінчили, впав у нас приказ:

— Чета! Збірка! До обсадження дороги перед нами — чета в розстрільну!