Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

польські діячі старалися притягнути нас, українців, до своєї організації. Пригадую, як мені кілька разів говорив "гірезес" польської організації Васькєвскі Ст.: "Вступай до нас, до легіону, дістанеш даром "карабін" і "мундур", та ще й тисячу (!) корон дамо. Тільки щобись притягнув ще всіх хлопців, своїх товаришів до нас. Бо у вас хотя й були би стрільці, так нічого не дадуть вам даром".

Чи був би він дав тисячу корон, чи меньше, я тим не цікавився. Що однострій і кріс дали би, то певне. Але все одно я про ці намови мало кому і згадував. Зате, щоб і ми щось показали свого, самочинно збирались ми в неділі й свята, брали свої луки, "гармати" (робили з коротких рур) і йшли в ліс на вправи, головно стріляння. Впрочім, ми це робили залюбки з наймолодших літ. А тепер йшло тільки о те, що й "ми" маємо щось своє…

Аж літом 1914 року рознеслася радісна для нас вістка: "Засновують Стрілецтво!" І дійсно. З початком місяця червня засновано в Косові перший відділ стрілецтва під назвою "Кіш січових стрільців". Така назва була і на печатці (круглій), всередині котрої стояв козак із крісом.

Основателем Стрілецтва в Косові був п. Степан Григорців, котрого й вибрано кошовим. Писарем вибрано п. Мокловича. Інших членів першої Ради стрілецької не пригадую.

Зрозуміла річ, що хлопці радо, із запалом вступали у стрілецькі ряди. Насампочаток вписалося якої півсотні. Праця закипіла. Сходини, вправи — вільноруч і списами, впорядтощо. Саля Народного дому вічно гомоніла молодечими голосами стрілецтва. Площа Народного дому не тільки вдень, а і ніччю роїлася стрільцями, з котрих найстарші не мали вище 18 літ.

Душею нашого Товариства був сам кошовий п. Григорців. З організаційним хистом, він за короткий час вспів так з'єднати собі стрільців, що були б пішли за ним, як то кажуть, у вогонь. За два-три тижні виробив уже в нас доволі значну карність і обов'язковість. Це виявилось зразу-таки — в підготовці до столітних Шевченківських роковин. Старше громадянство упляновало гідно відсвяткувати цю славну Річницю. Толокою, добровільно висипано при гостинці, над рікою, біля т. зв. кутського мосту велику могилу, на котру ставилося пам'ятник з погруддям [Тараса] Шевченка (автор погруддя — Михайло Гаврилко з Полтавщини. — Ред.).

Праці було сила. І тут уперше виявилась стрілецька карність і почуття обов'язку. Коли тільки назначено збірку до Ґуткпраці, всі являлись як слід. Працювали совісно, залюбки. Пригадую, з яким-то вдоволенням, запалом тоді працювалося! Як уже треба було приспішити працю, робота йшла день удень. Селяне, інтелігенти, міщане, старі й діти, жінки й чоловіки, хлопці, дівчата, — всі без розбору завзято працювали.

Хто мав коня, возив глину, каміння, иньші у двійку носилками носили, а решта й так-таки голіруч — двигали, котили або городниками дернину копали, словом, кождий щиро старався по своїх силах причинитися як-небудь до здвигнення доказу пошани й слави свому Ґенієви.

Тут не було ніяких партійників, були самі Українці!

Могила росла-таки на очах.

Зближався день відслонення пам'ятника. Свято всеї Гуцульщини, а властиво всього Покуття.

У нас, стрільців, ще більш гарячково закипіла підготовча праця. Просто всіх опанувала гарячка. Не диво. Зі святочним днем для нас зближався день іспиту. Треба було виступити перед більшим загалом нашого громадянства, показати, що вміємо. Почалися вправи, вже й не тільки звичайні впорядові, але й боєві. Цим вправам тим більше можна було посвятити часу, бо не було иньших занять.

Але на два-три дні перед відкриттям пам'ятника на стрільців опять випала була праця: постарати зеленини, прибрати пагони біля могили й Народного дому, прикрасити самий Народний дім тощо. Навіть пліт біля Народного дому прикрашено густо зелениною. А на тім усім маяли густо-густо жовто-сині прапори.

Декорацію Народного дому виконали жінки, членки Товариства "Жіноча громада". Святочну академію з хоровими продукціями підготовив заслужений у Косівщині діяч учитель І. Устиянович.

День перед Святом, до вечора все було приготовано як слід. А перед вечором рушила чета стрільців на площу [Тараса] Шевченка, щоби сторожити біля могили. Щогодини мінялося по два стійкових аж до рана. Час до часу навіть дехто із старших громадян наглядав уночі, щоби впевнитись, що все є як слід.

Свято відслонення пам'ятника Шевченку

Надійшов — з нетерпеливістю ожиданий — пам'ятний для Гуцульщини святочний день. Було це в неділю 19 липня. Вже з вечора попереднього дня, ніччю і досвітком у неділю напливали маси нашого громадянства з усього Покуття. Хто зблизька — пішком, подальші — возами або й верхом на конях, і то всі — старі й молоді, чоловіки, жінки й діти, як на празник.

День випав напрочуд погідний.

А ранним ранком стали приходити "Січи". Чети за четами, сотні за сотнями, бадьоро, карними рядами, вступали у столичний город Гуцульщини. Тільки задзвенить сурма — глянь, а то йде "Січ" з Яворова! А за хвилю вже із Соколівки! А там із Жаб'я, Бабина, Ясенова, Красноїлі, з цілої Гуцульщини.

Леґіні як дуби, йдуть твердим кроком, з лискучими бартками в руках, ленти через плечі, лиця сіяючі… А за ними й дівочі чети — як маків цвіт. Не знати, на що перше глядіти. Та ще не налюбувався доволі цею картиною, як із противної сторони чути звуки начеб військової орхестри…

Це Снятинщина присилає своїх дочок і синів, котрі приходять на чолі із січовою орхестрою з Карлова. Ще добре не розглянув цих, як новий мотив вливається із третьої сторони. Це "Січи" Коломийщини й Печеніжинщини. Теж вистроені, теж з орхестрою на чолі. А майже рівночасно і з четвертої сторони, з Кут, надходять нові лави. Тут уже, крім "Січей", приходить і чета стрільців із Кут.

Площа біля могили виповнена вщерть! Нема де голку впустити… Картина, від якої годі відірвати очі, котра остане повік у пам'яти. А поміж тою масою народу звиваються стрільці-впорядчики. Зі своїм метким кошовим ладять похід.

Напереді орхестра робітничого товариства "Воля" з Косова, за нею — Святочний комітет, а дальше у чвірках — "Січі", стрільці, а навіть "Соколи". Все напереміну — дівчата й хлопці. Поміж рядами, в повних відступах, ще