Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Гуцули Буковини та Закарпаття теж виступили проти румунських і мадярських поневолювачів і заявили про бажання увійти до складу ЗУНР 4 листопада 1918 р. гуцули с. Ясіня обрали Гуцульську Народну Раду, до якої входило 42 члени (із них представники меншин — 2 євреї і 2 мадяри), яка проголосила Гуцульську Республіку у складі ЗУНР. Її президентом і міністром військових справ Гуцульської Республіки став хорунжий австрійської армії Степан Клочурак із с. Ясіня. Верховинці прогнали мадярів і півроку утверджували владу Гуцульської Республіки.
Гуцули взяли участь в польсько-українській війні. Вони масово зголошувались до лав УГА. Воювали у складі 36-го пішого полку ім. гетьмана Івана Мазепи та Гуцульського куреня, створеного 25 листопада 1918 р. на правах окремого полку (комендант поручник Гриць Голинський). Гуцульський курінь було сформовано переважно з добровольців Коломийського і Косівського повітів та вояків коломийських 24-го і 36-го полків піхоти колишньої австрійської армії. На фронт курінь відбув на початку грудня 1918 р. у складі І бригади УСС. Бойове хрещення відбулося у першій половині грудня під Хировом.
30 грудня 1918 р. верховинці розбили поляків між Балками та Чижками. Про цей бій Гуцульського куреня згадував командант армійської групи Хирів полковник Антін Кравс: "У часі польського наступу і в часі відвороту нашого куреня 31 грудня 1918 р. Гуцульська сотня зібралася тоді якраз до обіду. Та тільки побачили вони втікачів з-під Чижова, то покинули обід і на голос труби, що кликала до бою, стали в одну мить готові до наступу, а потім, розгорнувшись у розстрільну (розгорнутий стрій), пустилися проти ворога. Поляки не витримали такого удару. Відважний вчинок молодих гуцулів заскочив їх, як грім, і вони стрімголов повтікали, залишаючи багато ранених і вбитих".
Навесні 1919 р. Гуцульський курінь (або "Окремий загін четаря Гриця Голинського") складався із трьох піших сотень по 200 вояків кожна та кулеметної сотні.
7 березня 1919 р. Гуцульський курінь почав наступ на поляків біля Долинян на Львівщині, захопив Вовчухи, а 8 березня опанував залізничну станцію Родатичі. В бою за Долиняни і Вовчухи верховинці здобули 6 гармат, 26 скорострілів, 2 міномети та взяли в полон 250 поляків на чолі з майором. У Вовчухах захопили польову лікарню з усім устаткуванням і аптекою. На жаль, були жертви з нашого боку — загинуло кільканадцять гуцулів, а 76 отримали поранення.
За те, що Гуцульський курінь проломив фронт і з'єднався із групою "Північ", полковник Дмитро Вітовський у наказі відзначив Гриця Голинського і його старшин. Далі бойовий шлях Гуцульського куреня проліг через Новий Самбір і Городок на Дрогобич.
Гуцули любили свого команданта, навіть склали про нього пісню:
Сказав Гриць Голинський Ходорів палити, До самого Львова канонами бити. До самого Львова канонами бити, А під Перемишлем голови зложити.Під час Чортківської офензиви на берегах Золотої Липи Гуцульський курінь вступив у бій з польськими частинами, розгромив їх і разом із 2-м куренем переслідував аж до Рогатина. У той час верховинці зазнали тяжких втрат. Оскільки до куреня вливалися добровольці, то з часом гуцули становили лише п'яту частину особового складу.
Наприкінці травня 1919 р. уряд ЗУНР під натиском польських військ покинув Прикарпаття. 24 травня румунські війська окупували Покуття і Гуцульщину — Снятинський, Городенківський, Косівський, Печеніжинський, Коломийський і частину Надвірнянського та Тлумацького повітів. Румуни заявили, що залишають старі органи влади, але вимагають від них лояльності. Румунська військова команда скликала нараду повітових комісарів, на якій генерал Задек оголосив рішення передати Коломийський, Снятинський і Косівський повіти в руки колишнім польським старостам, а три менші повіти (Печеніжинський, Делятинський, Городенківський) — українським комісарам…
А курінь Гриця Голинського продовжував страдницький шлях — після великих втрат при обороні Підкаменя він відступив через Підгайці, Бучач, Борщів і біля села Залуччя перейшов Збруч.
На Великій Україні гуцули воювали проти більшовиків та денікінців, брали участь у визволенні Києва 30 серпня 1919 року. У складі Армії УНР воював і Гуцульський полк морської піхоти…
І все ж Україна не витримала боротьби на кілька фронтів. Люті вороги розірвали нашу Батьківщину на частини: галицьку Гуцульщину захопила Польща, буковинську Гуцульщину проковтнула Румунія, а закарпатську — Чехо-Словаччина. Під чужоземним гнітом життя верховинців стало нестерпним. Окупаційні власті терором залякували населення. Так, на початку лютого 1920 р. поляки арештували члена Української Національної Ради ЗУНР Григорія Дувірака з Печеніжина за стандартним звинуваченням у більшовицькій агітації.
Доведені до відчаю гуцули проти ночі на 17 квітня 1920 р. почали повстання на Косівщині — в Жабйому, Головах, Зеленій та інших селах. У Зеленій повстанці вбили двох жандармів і затримали державного лісника Грудецького. 17 квітня сотня повстанців (з них тільки шестеро мали карабіни) напали на жандармерію у с. Жаб'є, але були відбиті. Того ж дня у Верхньому Ясенові 600 повсталих селян отаборилися на горі Плаїк, аби пройти військовий вишкіл.
Повстання стривожило окупаційну владу. Косівський староста просив галицьке намісництво "з метою виловлення загону, який з дня на день зростає, і встановлення спокою в повіті вислати негайно до Косова сильні військові частини або карну експедицію…" І карателі прибули. Вони палили хати, забирали худобу, арештовували селян. 22 квітня поляки оголосили стан облоги й запровадили надзвичайні суди.
Про Гуцульське повстання залишив спогади Петро Шекерик-Доників. Він писав: "Національно свідома Гуцульщина поставилася від самого початку до польської окупації наскрізь ворожо. Поляки знали про це. Зразу гуцули терпіли, бо надіялися на свій український уряд і українську армію. По-друге, числили на справедливе вирішення галицького питання Антантою, яке принесе їм кінець польської окупації. Але час минав, а кінця польського панування не було видно. Тоді в гуцулів пробудився опришківський дух народного мстителя Довбуша. Вони постановили власними силами організувати самооборону й з оружжям у руках прогнати гнобителів з Гуцульщини.
Підготовка до збройного повстання вже почалася на початку лютого 1920 року. Повстанча організація була чисто національна, а не більшовицька, як брехала польська розвідка. По селах засновано
