Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Досвітком були вже всі на ногах. Принесли води, помилися й вистроїлися в лави та ждали, що буде дальше.
Очам нашим представився незабутний вид. Кругом, як оком сягнути, — море голів. Одні в лавах уже, иньші в ході, треті групами, а всі веселі, раді, з лискучими очима.
Оподалік стояли рядами величезні казани "стрілецької кухні", біля яких поралося жіноцтво стрийське. Хоч ще досить рано було, вже одні видавали стрільцям (котрі швидше прибули до Стрия) снідання, иньші пані вже ладили обід; четвертували майже цілих волів, носили мішки із крупою тощо. А сотні стрілецькі йшли гусаками та йшли…
На нас черга до снідання ще не прийшла. Але хоч у наших клунках було порожньо, то все ж таки нас багато більше обходила справа повороту домів, чим харчування.
За якийсь час явився старшина з шаблюкою, як опісля довідалисьмося, Сень Ґорук, розпитав дещо і приказав сформувати косівських, снятинських і коломийських стрільців в окремий курінь, поділити на сотні, чети і т. п.
Аж лекше нам стало на душі! Всі лише проясніли, усміхнулися, наче засуджений, як почує про волю… Тут уже і найшлися пророки:
— А що я не казав учера, що з того нічого не буде, що неможливо, аби нас завертали домів…
Хоч він вчора нічого не казав…
Зараз усе заворушилося, переведено нову збірку і створено дві повні сотні, по чотири чети. Курінним назначив Сень Ґорук учителя [Олексу] Іванчука, сотенним 1 — ї сотні — Михайла Гавриша (другого сотенного не пригадую). Четарями назначено: у 1-й мене, у 2-й — Ю. Тим'яка, у 3-й — Е. Лукашевського, в 4-й — котрогось зі снятинських стрільців, назвища не пригадую. А там назначено роєвих, заступників і пр.
Після цього прийшла черга на снідання (десь по 10-й годині), кожний дістав риночку кави, чвертку "ґаздівського" бохонця хліба, і стали споживати.
Після снідання почулися певнішими. Деякі з товаришів по цьому навіть ворожили, що наколи дали вже снідання, то неможливо, щоб нас завертали.
Відтак переробили деякі вправи на місці, бо великих боєвих вправ не було де вправляти. Обід був пізно — після обіду дехто пішов на місто, але надвечір всі були на місці.
Цеї ночі розміщено на нічліг по шопах. Ніч тепла, місячна, сіно свіже, тож не багато розбалакувалися, а скоро поснули твердим сном. Але перед виставили біля кожної шопи стійки, бо говорили, що буде трівога.
Рано назад пішли на площу і стали трохи вправляти. По сніданню, десь біля полудня, з'явився над нами московський літак. Високо у хмарах помаленько плив, розглядаючи все кругом. Довго його провожали цікаві очі хлопців, що вперше бачили це чудо.
Підчас обіду знова пронеслася трівожна вістка: мають вибирати щокращих стрільців, а решта вернуть домів. Обід уже не смакував, хоч і голодні були. Кождий ждав наче засуду, а в душі леліяв потихеньки самолюбну думку — коби тільки не мене завернули.
І дійсно, незадовго прийшов Сень Ґорук і ще деякі старшини та стали вибирати. Перше запитали:
— Хто хоче на війну, перейде направо.
Направо перейшли відразу всі до одного.
Тоді стали вибирати. Перед лавою проходив Ґорук і "на око" вибирав поодиноких стрільців та казав їм ставати наперед у другу лаву.
І тут починалися торги. Вибранців у першій лаві молили ті "упосліджені" із другої, щоби замінятися місцями. Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно і т. п., тому якраз вони повинні замінятися. Иньші знова купували собі місце між "вибраними" або давали яку одежину зі себе, годинник тощо. Декотрі то так-таки влізли між "вибраних" і заявили рішучо, що не уступлять за ніщо у світі.
Десь так збоку цікаво, мабуть, було дивитися на такі дивні торги. А старшині, безперечно, було прикро переводити такий вибір.
Я якось попав відразу до "вибраних". Зате мене страшно нудив мій товариш В. Зінич. Та я, як і иньші, навіть не хотів багато говорити на цю тему.
Але через час, на превелику радість усіх, приказано нам зійтися разом, бо "може, ще якось-то переміниться". Вечеря вже смакувала краще, і з лекшою душею йшлося спати. Але заки заснули, вирішили-таки потихоньки між собою держати по черзі поготівля всю ніч. Бо ану ж, думалося, нас злучили на те, щоб приспати чуйність, зібрати всі иньші сотні й від'їхати вночі, а нас, Гуцулів, залишити тут.
Але ніч минула звичайно, тільки опівночі була трівога, щоб переконатись, чи справно збираємося. Зараз зранку, після снідання, — довгожданний приказ: "Сотнями відходити на двірець і вантажитись на поїзди!"
Гарячково-радісна збірка, і довгим вужем витягнулись сотні за сотнями через місто на двірець. Тут ми побачили із жалем, що нас нема вже і половини стільки, що було попереднього дня на площі. Згодом довідались уже певно (про це і передше ходили чутки), що Поляки поробили у Відні чи в Начальній команді старання, щоб нас було якнайменьше. Що тоді "шляків" і "холєри" на них усипалось, аж страх подумати…
На вулицях спостерігаємо мало людей. Тільки де-не-де перебіжить хто, переляканий якийсь, сумний. Небагато громадян і нас супроводжувало. Казали, що більшість виїхала вже давніше.
Біля двірця який невідомий пекар став нам роздавати хліб. Ще свіжий, навіть гарячий витягав із печі та давав, приговорюючи:
— Мають забрати Москалі — най з'їдять самохотники.
І доки ми навантажились і від'їхали, він ще вспів спекти кілька печей (хліба) і роздати. Дуже це нам придало сил.
Підчас вантаження ще багато говорилося про "вибраних" і "упосліджених", але вкінці якось так то сталося, так ніби помішалось, що таки всі наші з Покуття навантажались.
Але й вантаж це був! У возах, призначених на "6 коней або 40 людей", набилося по 80–90 стрільців!
