Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

А на т. зв. льорах, т. є. відкритих піввозах, напакували і по 120. Як це там змістилося, годі збагнути. Кождий був так закліщений, що не міг ворухнутись. А щоб сісти, то і гадки не було.

Одначе як старшини чи кондуктори жалували, що нам затісно, то ціла "льора" кричала, що місця є ще доволі, боячись, щоб не казали кому залишитись… Котрий уже допавсь воза, то за жадні гроші був би з нього не зліз. Аж до від'їзду у кождого ще душа сиділа в п'ятах, кождий ще не вірив, що таки від'їде… А поза шкіру аж морозило від думки: ану ж щось станеться і нам скажуть вертати домів! Тоді хиба лягай під поїзд… Нарешті дочіпили машину, загреміли вози, ланци засвистали, і довжелезний поїзд помалу рушив. Як тоді легонько стало на душі — годі описати. Це й виявилось відразу тим, що з кождого воза залунали радісні пісні. А поїзд набирав щокрок все більшого розгону.

— Поїхали!

В дорозі до Ґоронди

Смеркається. Небо затяглося хмарами, почав періщити дрібний дощик. Дехто каже, що це за нами плаче Галицька земля, що її покидаємо… Що ж, не в нашій силі це змінити тепер. Най вберемося в силу…

А дощ усе дужче змагається. Котрі були у критих возах, їм ще нічого. Але нам, у "льорах", непереливки. Зачинаємо добре мокнути. А тут уже й темніє, і спати здалось би. А нема як. Треба собі якось давати раду. Хочемо звоювати Москаля; то перше треба вивчитися порадити собі в кождому случаю.

Саме якось поїзд став серед поля. Як на команду з кождого воза полетіло по кілька стрільців по сіно. Одні брали оберемками, а наші Гуцули принесли таки по копичці на віз. Не було чого стіснятися, бо й так за день-два як не заберуть його Мадяри, то Москалі.

Зараз гумор поправився. Частина хлопців злізла наділ, сіно кинули на віз верствами й стали якось міститись. Трохи сіна підстелили, а рештою так пообтикались, що стало для всіх. І сталося чудо. У Стрию не було де рухнутись у возі, а тут не оден прикучнув, а не оден і протягся собі до спання. Як там не було, досить того, що всі поховалися в сіно: хто сторцом, хто лежми чи в кучки, ще й накрилися сіном зверху. Правда, через таку зміну "вантаж" чимало піднявся вгору, бо на боки не пускали стіни. Але не нарікав ніхто. Тільки час до часу котрийсь зі споду просив товариша пустити його наверх, щоб відітхнути та не вдушитися…

Отак їдучи, вже й добре поснули, коли тут десь біля Сколього нараз почулися сильні свисти, гуркіт возів, здержуваних нагло машинами (було їх три), крики кондукторів, вспокоювання тощо. По правді, то вспокоювати не було кого, бо цей неприродний рух запримітили тільки ті, що були зверха. "Спідні" й дальше смачно спали в сіні.

Згодом перебігає кондуктор і каже, що навпроти над'їхав товарний поїзд з військом. Але, на щастя, нічо не сталося, бо вдалося здержати поїзди на півметра від себе (один від одного. — Ред.). Пару возів середніх через стиснення передньої і задньої машини були навіть здоймилися вгору, але машини помало розсунулися, і вози зараз стоять на місці.

Цею вісткою небагато переймалося. Головне, що не треба було вилазити з теплого сіна…

Ще нам дещо по дорозі трапилося, але нарешті ми доїхали до границі й нарано, переїхавши всі тунелі, опинились на нашому Закарпаттю (т. зв. Мадярщині). Тут уже і поїзд швидше поїхав, бо все в долину, і краєвид змінився.

За границею, виїжджаючи з останнього тунелю, впадає в очі якась будівля, що служить за оборону. Це мурований будинок, вроді замка, з численними стрільницями у стінах. З неї на случай нападу ворога з тунелю мають гонведи боронитися.

На кождому більшому двірці вітають нас гонведи своїм "Ельен!". Скрізь тут є їх повно. Наші гатять у них "шляками" за те, що тут маркирують, а не йдуть бити Москалів.

У Волівці (Volocs) маємо трохи довший відпочинок. За цей час уже наші кухарі варять у великих казанах мамалиґу, котра всім, добре зголоднілим, смакує, аж любо.

Тут стрічаємо багато втікачів із Галичини, між ними більше Жидів. Між ними а нашими велика ріжниця. Наші, Українці, сильно пригноблені, затуркані, без нічого, зрезиґновані, залякані, а Жиди з фірами всяких "бебехів" почуваються наче в себе в хаті…

Ідемо дальше. Надворі погода тепла, хлопці повилазили із сіна, співають, жартують, радуються. По возах продукується наш акробат… За нього й не згадав якось досі. Отже, треба додати, що з нами їхав оден стрілець-нирковець (на жаль, не пригадую назвиська). Він цілу дорогу виконував усякі акробатичні штуки. Нараз поїзд у повнім русі, а він собі ходить по дахах возів, коміть головою і т. п. І нічого не сталося. Погиб першим зі стрільців, десь під Дрогобичем…

Примітка М. Горбового

Арештовано аґентом Едпінскім цей записник 28/Х.1933 і передержано на поліції до 23/IV. 1934. Нотую на доказ обставин, в яких живемо.

М. Нижанковський. Пам’яті сотника УСС Клима Ґутковського

До історії Гуцульської сотні

Коли до Ґоронди і Страбичсва восени 1914 р. зачали вертатись поранені, виснажені голодом і трудами, обдерті і здесятковані так звані двадцятки (деякі з них взагалі не вернулися, бо їх виловили зараз за фронтовою лінією московські війська), положення наше було безнадійне. Ми не тільки втратили свою Батьківщину, але перед нами, УСС-ами, була неясна будучність. Нічого доброго ми сподіватись не могли, бо в штабі корпусу, до якого ми були приділені, був знаний україножер-поляк полковник граф Лямезан, що від самого початку зовсім явно робив все можливе, щоб нас фізично і морально знищити. Це була його "затія", що ми ще у Стрию мусіли тисячі стрільців відіслати додому. Правда, сотник М. Галущинський, який репрезентував УСС при корпусі, робив усе можливе і старався підносити нас на дусі, але що ж міг зробити