Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

зголосив це у бригаді. Прийшли чотири санітарі із ношами і просто силою вислали нашого улюбленого сотника в запілля. Ніколи, ані перед війною, ані під час війни, не бачив я на обличчі сотника ніякого смутку, таки не уявляв я собі його в такому стані. Але того, для нас такого трагічного, дня не було вже видно тих усе добрих, усміхнених очей. Були це сумні очі надзвичайного опікуна, свідомі цього, що оставляє нас саме тоді, коли ми так дуже потребували його помочі й розради. Ті сумні очі напевно знали, що він нас вже ніколи не побачить.

Хорунжий Степан Глушко робив усе можливе, щоб якось врятувати нашу сотню від цілковитого фізичного винищення, але ж що міг бідний хорунжий зробити у високих старшин бригади?!

Сотня топніла на очах. Ніхто з тих, що із причини хвороби чи ран відійшли, вже до нас не вертались. Положення наше стало розпачливе.

Одного дня хорунжому Глушкові, який перебрав на себе цілий тягар по нашому сотникові, удалось видістати для д-ра Гриця Стецюка і для мене потрібні папери до нашого корпусу, який тоді вже був у Тухлі. Сотник Галущинський прийняв нас сердечно і приобіцяв видістати нашу сотню можливо якнайскорше. А нас двох відіслав просто до куреня отамана Гриця Коссака в Лавочнім.

Чи не по 12-ти днях хтось дав мені знати, що на залізничний двірець у Лавочнім прибули останки Гуцульської сотні сотника Ґутковського. Я прийшов на двірець. І що я побачив?!

Тяжко було погодитись із думкою, що тих виголоднілих, знужденнілих, обдертих, переважно хворих 40 хлопців — то були останки тієї самої сотні, що ще 4 місяці тому хотіли передертись через московський фронт і робити партизанку на своїй прекрасній Гуцульщині! А ще 5 тижнів тому у бравурнім наступі взяли тяжку гору і три рази стільки полонених, скільки хлопців було в нашій сотні.

Отаман Коссак щиро зайнявся нашими стрільцями. Призначив великий порожній будинок, дав двотижневий відпочинок і подвійну кількість харчів через два тижні. Це був останній день Гуцульської сотні, що її зорганізував сотник Клим Ґутковський.

Ціль мого спомину була влучити до історії УСС прізвище небуденного старшини, про якого досі мало хто згадав; друге — щоб не пропала для історії пам'ять про нашу першу Гуцульську сотню, яка своєю хоробрістю перша гідно заслужила собі на окреме признання у формі офіційного австрійського воєнного наказу. Кілька місяців пізніше був другий наказ про Маківку.

Далі хотів би я підкреслити, що саме в часі побуту нашої сотні в Хусті на короткий час Хуст і довколишні села живо відчули свою приналежність до нашої української спільноти. Ніхто з нас тоді не думав, що 24 роки пізніше, в р. 1938, той Хуст буде столичним містом нашої, для нас, усіх українців, такої дорогої Карпатської України!

Мирон НИЖАНКОВСЬКИЙ

За волю України: Історичний збірник УСС. 1914–1964 / За ред. С. Ріпецького. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. — С. 149–157.

М. Горбовий. Стежа на Побук

Ще ми не мали великого воєнного досвіду, а вже знали, що як інтенданти стають щедрі, як радо докидають яку злишну пайку понад міру (хліба, консерви чи т. п.), то воно не перед гараздом. Найпевніше тоді мусів бути бій, і то такий "приписовий".

Так воно було й одної елітної осінної днини в 1914 році. Надворі погано, що й собаку гріх виганяти з хати. Студене осіннє болото по коліна, а зверху січе нестерпна саламаха, щось — ніби дощ зі снігом. У таку погоду не конче приємно мандрувати.

У той час ми відпочивали в Скольому. Наче й змовились — кілька сотень 1-го куріня У.С.С. зійшлося з різних околиць на короткий відпочинок. Московська навала вдруге вже рушила в Карпати, тож завданням стрільців було якомога дужче опізнювати і здержувати отой похід. Тож ми висилали боєві стежі, що вели ненадійні напади і перестрілки з наступаючими Москалями. А то й цілими сотнями ми нападали на них. Не було спочинку ні вдень, ні вночі. Усяко бувало. Нарешті зійшлися ми в Скольому та розмістились по домах. Сподівалися трохи довше відпочити перед новими трудами. А поки що, як то в таких випадках буває, коли зійдуться добрі товариші по довшій розлуці, — стали веселитися. У своїй молодечій безжурності користали з кожного дня, з кожної години, виторгованої від своєї долі… Пішли співи, танці, музика. Хтось там гремить на фортеп'яні, інший грає на гармонії. Десь і барабанчик найшовся, — музика та й годі.

Нараз, наче струни зірвалися, — збірка! І то з повним набором. Думали, що то вже знову на позицію. Але тим разом тільки на двірець, "фасувати провіянт". У ті часи мало коли була нагода "вифасувати" з харчів, що належалося. Тому і заклик "по фасунок!" принято радісними окликами.

А на двірці — рай! Старшини стоять біля повних возів та тільки допитують:

— Хоч десять консервів? Бери! А може, й мішок "цвібаку" чи цукру або кілька пачок кави? Прошу дуже! Хліба можна і по 5–6 штук, кілько занесеш.

Тож у короткому часі кожний потовстів, як доброго року. Спухли хлібники, кармани, пазухи, а що хліба не було де вмістити, то примудрували так, що насадили багнети на кріси й на них насадили "комісняки". А в котрих були ще багнети від "верндпів", той був гонорний. Він міг по-доброму і чотири-п'ять хлібів примістити на нього.

З такою "добиччю" пізним вечором вернули всі на стоянки. Забава набрала ще більшого гумору й розмаху, бо було чим закусувати. Хоч кожний собі здавав справу з того, що цьому всьому "фасункові" ніяк не дасть скоро ради.

Ранній ранок застав сотні в дорозі. Ще темно було, як сотня [Романа] Дудинського повертала в Демні на міст, у напрямі Камінок. Та за мостом скрутила наліво в ліс і подалася в напрямі гори Ключ. У тому і подібному напрямі машерували також інші сотні.

Надворі розвиднілося вже на добре. Стрільці, як звичайно, пускалися на здогади. Куди йдемо? Чи далеко ще? Чи буде