Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
— Та десь побігла Коровина зі стайні, — кажу, — то йду пошукати, аби не втікла.
— Нельзя ухадіть з деревні, — кажуть. — Січас будет большой бой. Завертай.
— Та я зараз, а то шкода худобини, — прошуся.
— Нельзя, ґаварят тебе. Ухаді, а то стрелять будем! — кричать уже.
Не було ради. Вертаюсь, а тут думки лискавками в голові: куди мені забігти та як крутити, коли в якій хаті застукають Москалі?!
Пішов я швидше, щоб відв'язатись від тих напасників. Зайшов між хати й чую на протилежному горбку якісь крики. Підходжу непомітно садками на лівий горбок і бачу, як Москалі закопують швидко гармати. А понижче по хатах уже крики, плачі та московська лайка.
Я миттю вскакую в першу хату. Там молодий господар Михайло Загакайло. В хаті ще дві жінки й одло чи двоє дітей. На мій запит господар твердить, що міг би таки зараз відомими собі стежками дістатися до наших. Переказую йому, що знаю, — кілько приблизно є Москалів у селі, де стоять обози, де гармати тощо, — вияснюю, де шукати на Ключі нашу команду, який знак, щоб не взяли його за шпіона і т. п., й за хвилю він тільки мигнув поміж деревами.
На душі стало лекше, що все ж таки звіт дійде до команди. А там вони знатимуть, що робити. Як хвилювання трохи пройшло, аж тоді я переконався, що я легко ранений. Жінка дала мені чисту сорочку, а ту кроваву сховала за образи. Я розпитав згрубшого про домашні обставини, рідню тощо, щоб, як прийдуть Москалі, знати, що казати. Бо ж я тепер "газда" в хаті…
Все це багато швидше робилося, як читається. Не було часу довго міркувати чи радитися, бо Москалі, шукаючи за нами, скоро зближалися до нас. Про все, що діялося кругом у селі, щохвилі інформувала нас одна дівчинка, що часто бігала на розвідку в село. Вкінці я рішив, що найкраще буде зробитись мені хворим. Лягаю на піч, біля мене кладуть горня води, склянку молока, скраю сідає молодиця з дитинкою, а мати молиться перед образами. Піч розпалена, я прію й наче таки в гарячці лежу.
За хвилю тупіт ніг — і вже в хату ввалюється товпа Москалів. На переді "ротний" (сотник) і кричить:
— Давай, бабушка, австріяка! У тебя скрилса австріяк! Тащі єво сюди, а то стрелять буду!
Жінки у плач, діти собі, а я тільки жду, що дальше. Москалі кинулися шукати в хаті, надворі, аж сам ротний нараз лапнув мене за ногу і тягне…
— От сукін син! Ребята, єсть австріяк здесь!
Я зажмурив очі й тільки постогную сильно. Жінки падуть на коліна й переконують, що це сам "хазяїн", що вже кілька тижнів не встає з печі, а тут ще й дитина маленька, теж нездужає… Ротний щось не міг довго в це повірити, порівнював мій молодий вигляд проти молодиці, кричав, лаяв, грозив, вкінці став шукати, чи не маю закрівавленої одежі (скинена сорочка була б мене зрадила!), покрутив головою і залишив у супокою.
Тут "дєньщік" приніс йому "добичу воєнну" — мою власну торністру. Він сів за стіл і став смачно заїдати мої консерви, "цвібак" тощо. Я тільки в думці щиро бажав йому, щоб хоч подавився… Та нараз загреміли гармати з нашої сторони. Над хатами стали розриватись шрапнелі, землю пороли гранати. Починався бій. Ротний залишив дві стійки, бо таки не вірив моїй "хворобі", а сам з рештою Москалів полетів із хати геть.
Стрілянина змагалася. Вже й обізвалися крісові стріли з обох сторін. У селі рух, біганина, крики. Мої стійкові вже на початку дали ногам знати…
Крізь вікно бачу, як наші гранати попадають точно в позицію москальських гармат. А біля церкви, де стоять обози і команда, б'ють шрапнелі. Здогадуюсь, що мій господар мусів таки дійти до наших.
Нараз під хатою заклекотів скоростріл. Крізь шибку над піччю бачу, як гурт Москалів звивається біля своєї машини, аж пріє. Я не можу влежати на печі. Не чую ні рани, ні гарячки, а голова аж тріскає віддумок: "От коби нас тут, у хаті, було трьох-чотирьох, та ще із крісами!"
А бій йде чимраз лютіший. Здається, начеб уже в селі билися.
Вкінці, десь перед вечором, почало все стихати. Забралася й машинка з-під хати, й ті Москалі, що з-поза хат стріляли, десь повтікали. "Наша" дівоча розвідка доносить, що Москалі начеб програли.
Аж тут нараз з'являється мій Полішук. Він весь час лежав під фасолянкою (я на фасолянці!) й навіть не рухався. Чув, що твориться, то й дух запер. А то якби були його найшли у кровавій сорочці, котрої не мав змоги змінити! Дали б гарту…
Надворі стемніло геть. П'ємо молоко, закусуємо хлібом і дуже щиро сердечно дякуємо нашим жінкам, що допомогли врятуватися. Старенька жінка благословить на дорогу, й ми зникаємо в пітьмі ночі. Показується місяць із-поза хмар, і ми при кінці села бачимо силу погиблих з обох сторін!
Незадовго вже між нашими. В гущавині працює перша поміч. Лікарі й санітарі звиваються, аж пріють біля ранених. Багаті були жнива…
Перев'язують й нас. Я відшукую сотника Дудинського і здаю звіт з усього, голошуся з поворотом. Тут застаю й нашого господаря, котрий нашим звітом у час причинився до розбиття московських батерій. Оповідав він, що був тут ще один утікач із села, котрий оповідав, як забирали Москалі нашого Возьного фірою (ще перед боєм), на котрій було повно побитих нами Москалів, як лютували страшно, що нас нігде не могли найти…
Не було часу довше слухати. Сотник приказав нам іти у Сколе, щоб там дістати нові однострої. По дорозі я проваджу раненого й дуже ослабленого товариша Поліщука. По півночі передаю його в лічницю. Мені рана так не долягає, а до того я панічно боявся лічниць. Тож голошуся на військовій команді, де мене взяли за шпіона…
Але цей опис уже тут не належить…
