Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Але ніхто не міг дати певної відповіди.

Під горбом стрінули ми батерію гармат. Це наш Воєвідка, великий наш приятель. Усе держиться біля нас зі своїми музейними гарматами. Австрія якось боялася дати йому відразу нові, полеві. Але він і старими давав раду.

Гармати застрягли у грязюці. Не помагають і запасні коні, й сила гармашів. Стрільці кидаються гурмою до гармат, і вкоротці вони від'їхали на призначену собі позицію.

Ми вже на горі. Надворі мряка, тихо. Але кожний відчуває, що це тиша перед бурею. Мимоволі стає чоловік поважним, зосередженим, у нервовій напрузі й поготівлю.

Сотник розділює завдання:

— Перший рій ІІ чети з десятником Ступницьким піде через Побук до Труханова, а по можности і ще дальше, постарається нав'язати з Москалями зв'язок і провірити їхні сили. Решта роїв у інші сторони.

Відходимо. Повертаємо наліво біля хреста і поволи сходимо вділ. Мряка дальше налягає. Міркуємо собі, що коли маємо зайти до Труханова і ще дальше, то Побук має бути безпечний. Але дивуємося дуже, як вкоротці надибуємо мадярську розстрільну, вкопану в ямках. Питаємо за Москалями; щось невиразно воркотять. Хоч не ясно нічого, помимо того всі стають ще обережніші. Відчуваємо, що в повітрі щось висить. Сходимо ще нижче, і згодом ми вже всі на гостинці. По другому боці ходять якісь типи, але через мряку годі їх пізнати точно. Можливо, що це друга розстрільна або, може, Мадяри пішли в село по молоко?.. Стрілів не чути.

Напроти нас іде стара жінка.

— Ой паничики молоденькі, а ви куди? Таж у селі повно Москалів. Уночі налізло того, як блощиць… Адіт, як горбом ходять поміж хати за курми і молоком! — показує нам на тих, що ми їх бачили перше і взяли за Мадярів.

— Но нічого, — каже котрийсь. — Ті, що ми їх минули, то й так наші будуть. Як мемо вертати, то заберемо їх. А поки що йдім ближче придивитися на решту.

Пішли. Напроти нас вилітає з хати господар:

— Пани, біжіть раз-два, в мене в хаті рабують Москалі. Обійдіть навколо і всіх заберете. Але тихо, бо коло церкви їх як трави та листу! Вже і трени приїхали, та й гармати затягають.

Коли наш десятник Ступницький таке почув, зараз набрався боєвої гарячки. А за господарем з хати вибігає жінка і кричить:

— Лапайте їх, бо побачили вас і втікають!

Тоді наш десятник приказав:

— Возьний, Червоний, Полішук, за ними! Решта боками, в обхід!

Вилітаємо з-поза хати, а Москалі вже через пліт як зайці. А ми за ними:

— Стой, братєц! Бросай ружьо!

Вони повипускали кури з рук, як нас побачили, скочили в рів і давай стріляти.

Тоді й ми прилягаємо в городі й зачинаємо стріляти. По перших наших стрілах два Москалі перевернулися, а два чи три зачали втікати. Один підняв руки вгору. Того забрав Шумський і відвів назад.

А ми за Москалями в село. Чим дальше біжимо, тим усе їх більше. Не встигаємо в бігу. Напроти чуємо перелякані крики, вйокання на коней; на Москалів паде страх, бо ще не знають, у чому річ. Чують тільки стріли.

Аж тут нараз — як кропнуть по нас з усіх боків! Дивимося, а проти нас враз наче стіна знялася, наїжачена штиками. А по боках, на горбках, таки рядами поставали собі, як на вправах, і кроплять по нас що тільки сили.

Тут Поліщук крикнув, що дістав у ліву руку і не в силі кріса держати, тож вертає. І так, хоч би хотіли, то вже нема куди бігти. Кажу скакати з беріжка і потоком вертати. Для нас і так уже доволі, бо викликали вовка з ліса і переконалися, яка тут сила прийшла.

Полішук біжить передом, а ми два криємо відворот і відстрілюємось. Москалі гурмами пустилися бігти за нами, але наші кулі потрохи спинюють їх.

Аж тут заторохкотіли скоростріли. Кулі наперехрест парять, аж куриться. Гук, клекіт, що ми вже не чуємо, чи й наші товариші десь ще стріляють, чи тільки ми самі з такою товпою "войну" провадимо… Тепер уже Москалі нам кричать:

— Бросай ружьо!

Тут мій Возьний тільки що заложив свіжий магазинок і раз бухнув, як опустив тільки руки і поблід. Питаю:

— Що є?

— Брате, мабуть, урвало мені руку, бо нічо не чую в ній сили. Треба щось робити.

Беру його під здорову руку, скачу за якусь стайню, потім поза хлівці, дерева, крізь якісь невижаті кукурудзи, і забігаємо в хату. Господиню посилаю затерти слід крови до хати, а сам перев’язую раненого товариша. Розпоров рукав, а біля плеча така відтворилася рана, що кулак лізе. Дістав кулю "дум-дум". Мабуть, і кість проламана.

Щоби його перебрати до своїх за дня, нема й мови. Багато крови вийшло, вибився зі сил, щохвилини попадає в непритомність. До того скрізь повно Москалів. Крізь вікно бачу, як гурмами бігають і шукають за нами.

Возьний молить:

— Брате, лишай мене тут, — просить, — а сам старайся конче дістатися до сотні й здати звіт, як і що тут було та яка сила Москалів.

Дуже боляче лишати товариша, та обов'язок кличе назад, без огляду на перешкоди. Ховаю кріси в бульбу під лаву, тягну з жердки одежину, скачу на горище — й за мить я вже сільський парубок… Однострій сховав у сіно, скуйовдив волосся, що було довший час нестрижене, зліз із поду, ноги намазав гноївкою в сінях і тільки що вийшов задніми дверима, як передніми стали входити в хату Москалі.

Я собі пішов свобідною вулицею. Думав непомітно вскочити в ліс, а там уже миттю буду між нашими на Ключі. Та не так склалось. Ще тільки мав минати крайні хати села, як назустріч мені Москалі.

— Ти