Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Наш курінний Іванчук і сотенний Гавриш пішли відшукувати яку-небуть команду, та жодної вже не було. Вернули вже смерком. За хвилю ми рушили на двірець. Тут долучили до нас частини стрільців з Коломийщини і Снятинщини. Зібралося нас уже чимала “армія". Тільки б кріси…

На двірці ждали до після півночі. Тут нам видано по половині якогось хліба, що був наполовину з піском. Мало хто його їв.

Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини. Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру… Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: "Коби нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець…"

На цю тему почалися вже й відповідні балачки, міркування. Але гармати згодом затихли. А затим прийшов якийсь поїзд і ми стали "ладуватися".

Коли прийшлося нам залазити в товарові, худоб'ячі вози із "симпатичним" написом "6 Pferde oder 40 Mann" ("6 коней, сорок чоловік"), деякі, більш бувалі, стали нарікати:

— Як-то нас, добровольців, щоби в таких возах везли? Гірше худоби.

Але решта перебила:

— Буде нам і цього тепер. Коби швидше до Стрия або до Львова, щоб нас більше було, а тоді буде як ми схочемо.

І — "поїхали"… На рано були вже в… Отинії. Безперечно, що пішком багато швидше були б зайшли. Але — нічого. Най буде поки що так… По якій годині поїхали дальше… Це не була їзда, а черепаший хід. Поїзд довжелезний, крім нас, наладований ще всячиною вщерть, а машина одна. На кождому, хоч би найменшому, двірці треба було стояти годинами.

Чим дальше, все більше пізнавалося, що це війна. Нас минали поїзди з усяким воєнним матеріалом в одну сторону, на захід — евакуаційні поїзди, на схід — з військом, гарматами і обозами і т. п. Панувало всюди велике безголов'я.

Через те безголов'я й ми так довго тягнулися дорогами. Хлопці поз'їдали майже всі припаси й почали голодніти. На двірці мало де можна було чого купити: заледве у Станіславові, в котрому довелось нам ночувати, дісталисьмо в місті кілька хлібів. Але це так, як нічого.

Зате вже як де стрінулися з австрійським військом, а ще як транпорт стояв довший час, то перепадало дещо нам, особливо не жалували кави. Зразу не хотілось вірити, що це така кава має бути. Але як опісля розсмакували, то брали в що хто міг. Не було їдунки — брав у капелюх… Треба признати, що Австріяки дуже щиро нас витали.

Їдучи ще до Станіславова, міркували ми, що поїдемо до Львова. Але в Станіславові довідалисьмося, що Москалі заняли Львів і Галич, тож спрямовано нас до Стрия. Сюди добилисьмося аж третього дня.

Уже добре смерклося, як ми нарешті добралися 2/ІХ вечором до Стрия… Розгостились-таки під голим небом. Тут уже застали чимало стрілецької братії, котра битком наповнила цілу площу. Безперечно, було всіх кілька тисяч. Хотя й пізно було, в ніч, на площі панував живий рух: крики, прикази, співи — все мішалося разом. Поміж стрілецьку гущу звивалися старшини.

Ми не могли знакомитися із другими, бо наказано було не рухатися з місця, щоб не розгубитися. Так, як стояли в лавах, так і примістились на землі та стали обмінюватися своїми спостереженнями, ділитися захопленням, радістю.

Иньші добули деяку перекуску, ділили між тих, що не мали її, та дали зубам роботу. Згодом обізвалася сопілка, відтак друга-третя, і в погідну стрийську нічку понеслись мельодійні звуки "Гуцулочки"… Аза ним почулися зразу несмілі, відтак все бадьоріші слова пісоньки:

І дійсно, в сусідніх четах стало тихіше, щоб послухати цеї приємної музики й співу.

Коли переспівали звичайну настроєву пісню, мельодія почала ставати все жвавійша, підскочиста, а як ще й пару дримбів долучилось, то леґіні таки не видержали й пішли в "данец" — аж земля задудніла. То аркана, то гуцулочки-дрібушечки, відтак півторака і ще там якогось… І були б так, може, до рана гуляли, бо й "публики" все збільшувалося, але нараз заморозила всіх вістка: Гуцулів всіх мають завернути домів!

Хто її приніс, відки — не знати. Та вона поділала на всіх так, що вмить відхотілося всього. Танець урвався, співи замовкли, затихто все.

Аж згодом стали розпитувати:

— Хто казав? Чому так? Чий приказ?

Відповіли, вияснення не було.

По першому пригнобленню прийшла реакція: лють на того невидимого ворога, що сміє Гулулам боронити йти на війну.

— Як?! Хто сміє нас завертати?! — почали викрикувати одні навперед других. — То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?

— То ми з Яблонова не вернули, що було ближче, та й то казали, будь-то би в Коломиї були Москалі, а ми аж звідси мали б вертати? Га?

— Посідаймо отут, братчики, на землю, та й ні кроку не робім відси! — докидує иньший.

І відразу всі посідали, наче б це справді вирішувало справу…

— Ато що, то ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на "войну", а ми ні?!

— Не йдемо додому! — кричали всі.

— Не підемо! За жадні гроші не підемо! Най нас тут віб'ют, або що, а додому не підемо!

От такі й тим подібні оклики лунали ще довго в ніч, аж поки втома не перемогла всіх. Помалу оден за одним стали примощуватись на землі, підстелюючи під голову як не клунок, то хоч кулак, і помало стало втихати. Ще тільки час од часу хтось крикнув:

— Не вернемо! Не вернемо!..

Помало затихло все…

Не знаю, чи хто зі старших стрілецьких