Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

свою оповідь. Я вже розповідав про циган, яких було заарештовано в мелітопольському районі без достатньої провини. В шпиталі я зустрівся з людьми особливої групи. То були люди без прізвищ, «раби Божі», які прибули з західного кордону Радянського Союзу. Мені здається, що їхнє осідле місце було десь поблизу Шепетівки. То була релігійна секта селян, які не хотіли мати імена. За царату їх полишали в спокої, так само, як і в перші роки революції. У 1933 році розпочалася паспортизація. Радянська влада, врешті, завимагала від них, щоб узяли собі які хочуть прізвища. Вони відмовилися, бо в їхньому розумінні всяке зло починалося з прізвища. Диявол мав назвисько, а Бог його не мав. Вони називали себе «рабами Божими» з додаванням імені. Двоє, котрих я зустрів у шпиталі, були «раб Божий Іван» та «раб Божий Йосип». То були лагідні й добрі люди. З їхніх розповідей я зрозумів, що радянська влада мала з ними дуже багато клопоту. Врешті, районні ради на свій розсуд вписали їм у паспорти прізвища. Але це не допомогло, бо вони порвали ті паспорти. Ця безнадійна боротьба тривала аж до початку «чистки», коли їх було заарештовано. Дехто встиг на той час утекти до міст. Але і в Харкові, і в Києві вони не хотіли мати ніяких прізвищ. ДПУ скоро їх переловило, але й у в’язницях вони не реагували на прізвища, які приписало їм ДПУ. Не ходили на допити, коли виклик починався з прізвища. Наглядачі були змушені кричати до них: «рабе Божий Іване» або «рабе Божий Йосипе».

У шпиталі я зустрічав багато безпритульних. Законом від 7 квітня 1935 року безпритульність була заборонена в усьому Радянському Союзі. Спійманих дітей розміщували по виховних колоніях. Частина ж із них потрапили до в’язниць та таборів. Нові закони допускали смертну кару для дітей, яким виповнилося 12 років і гебісти часто з цього користалися. Ці екзекуції приховувалися, але безпритульні про них знали. В моїй палаті був дев’ятилітній хлопець, який мав вигляд п’ятилітньої дитини. Малий як ліліпут, він був спеціалістом із крадіжки велосипедів. Я й до сьогоднішнього дня не розумію, як йому вдавалося своїми коротенькими ніжками рухати велосипед.

З великим гумором він виспівував безприкладно непристойні пісні.

З наполегливістю відстоював в палаті свої права перед дорослими й було небезпечно встрявати з ним у суперечку.

Я навчився жити в злагоді з кримінальниками. Хто відстоює перед ними свої права — ризикує життям. Від крадіжок та грабунків вберегтися було просто неможливо, хіба що вступити з ними в спілку проти політичних. А взагалі з ними можна було досягти компромісів. Треба було їм віддавати частину харчів і тоді вони переставали красти. У в’язниці ці люди не були небезпечними. Вони не користувалися ніякими привілеями з боку НКВС. У шпиталі вони були ізольовані від політичних. Їм одним дозволялося працювати у в’язниці — обслуговувати кухні та лазні.

Кримінальники, які повернулися з таборів, мали гарний вигляд.

Розповідали, що в таборах набагато краще, ніж у в’язниці. По-перше, харчі там ліпші й, по-друге, можна заробити грошей і докупити собі щось у магазині. В деяких таборах є театри й кіно. Кваліфіковані робітники та інженери там мають змогу працювати за своїм фахом. Перед нашими очима вимальовувався досить таки оптимістичний образ нашого майбутнього у великих таборах. Скоріше за все, ці розповіді були справою рук енкаведистів, які організовували контакти політичних із кримінальниками. Коли роком пізніше я мав нагоду зустріти німців, які поверталися з таборів, то був змушений піддати свої погляди на табори ґрунтовній ревізії.

Шпитальний лікар при кожному відвідуванні розмовляв зі мною по півгодини про мою справу. Півроку тому це було неможливим.

Відчувалося, що відбулися якісь внутрішні зміни. Подібне вже було в січні 1933 року. Тоді водночасся згинуло 11 мільйонів селян, але не видно було ніякої демонстрації чи повстання з метою зміни політики — апарат був дуже потужний. Терор тоді шаленів нестримно. Лише відчувалося, що «далі так бути не може». Мабуть, і Сталін також це відчув і відступив. Багато ознак свідчили про те, що зараз настрій у країні досяг цієї самої температури.

У шпиталі наздогнала мене звістка про болючу втрату: людина, яку я дуже шанував, Володимир Йосипович Дубровський, помер на першому допиті від розриву серця. Його було привезено до шпиталю вже мертвого. Дубровський був директором комунального банку в Харкові, і я мав з ним багато справ. Комунальний банк контролював кредити, які держава надавала нам для будівництва дослідної станції глибокого охолодження. Контроль інвестиційних кредитів через банки був дуже суворим. Банк не лише зберігав наші гроші, але й стежив за тим, аби державні кошти витрачалися за призначенням та щоб не було перевитрат. Але коли б банк дотримувався правил, то в короткий час зупинились би всі будови в усьому Союзі.

Дубровський був комуністом, який дбав про дотримання духу законів, а не їх літери і з будь-якої ситуації завжди знаходив вихід.

Якось я прийшов до нього в такій справі: була готова насосна станція, від якої залежав вчасний запуск всієї дослідної станції. Але бракувало якихось дрібниць, що коштували лише кількасот карбованців. Їх можна було купити на чорному ринку, але закон нам це забороняв. Ми мали вичікувати, поки Наркомат затвердить для нас необхідну квоту. Якби нам сприяло щастя й відповідні заводи виконали свої плани, то ми могли б купити ті деталі за «твердими» державними цінами. На чорному ж ринку довелось би платити в декілька разів більше. Навесні 1936 року, коли ми збиралися запустити насосну станцію, нам пообіцяли ці деталі в другому кварталі 1937 року.

Півроку тяганини означали б незчисленні втрати для держави. Але банк не хотів видати нам кількасот карбованців. На чорному ринку треба було платити готівкою, але готівку ми отримували з банку лише у двох випадках: на заробітну плату робітникам та службовцям і на відрядження людей до Москви та інших міст. Усе інше оплачувалося переказами. Як я вже казав, ішлося про до смішного малу суму. Ми мали мільйонний бюджет, але чиновники