Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Дубровський прийняв мене, як завжди, дуже доброзичливо, майже по-батьківськи. Він не був бюрократом. Я виклав йому свою проблему.

— Олександре Семеновичу, я тобі не раз говорив, що коли продовжуватимеш займатися у нас будівельними роботами, то неодмінно потрапиш до в’язниці. Всі керівники робіт ідуть до в’язниці. Або вони порушують закони, або будівництво зупиняється. Тут важко знайти золоту середину: мале порушення закону й велике будівництво. Більшість іде іншим шляхом: великі порушення закону й мале будівництво.

— Що вам сказати, товаришу Дубровський? Якщо не дасте 400 карбованців помпи не запрацюють. Втрати не йтимуть ні в яке порівняння з цими грішми.

— Готівкою я нічого не можу тобі дати. Але дам добру пораду: чи маєш надійного постачальника, який би заслуговував на премію?

— Маю такого. Це Фрумкін, дуже гарний працівник і ще ніколи не отримував премії. Я якраз намірявся йому її призначити.

— Скільки хотів йому дати?

— 600 карбованців. Місячний оклад.

— То дай йому 900. Якщо не маєш грошей, я добавлю. Я дійсно не можу дати готівку на закупівлю чогось на вільному ринку, але якщо деталі на ринку коштують не більше, ніж у цінниках державної фабрики, я можу закрити одне око. Розумієш? Але ж вони коштують значно більше, і я не хочу про це знати. Принесеш мені рахунок з офіційними цінами. Решту доплатить твій постачальник з надлишку премії. Ми обидва порушимо закон, але кожен із нас лише на половину.

Я подякував. Він поплескав мене по плечу й сказав:

— Олександре Семеновичу, ніщо тобі не поможе. Все одно підеш до криміналу, але з відчуттям, що довів добру справу до кінця.

Мусиш запросити мене на відкриття станції. Хочу подивитися, що ти збудував за наші дорогі карбованці.

Я пообіцяв, але не зміг виконати свою обіцянку, бо незадовго до відкриття станції був заарештований. Щоправда, не за перевитрати й не за погану роботу на будові, а за намір «застрелити Сталіна та Ворошилова» з метою «реставрації капіталізму».

Прийшла черга й Дубровського. Він був старим і заслуженим.

Під час громадянської війни, коли йому було сорок років, керував партизанським загоном. Разом з іншими червоними партизанами він і пішов до в’язниці. Незважаючи на все, що відбувалося перед його очима, він не був психологічно готовим до такого повороту подій. Коли на першому ж допиті слідчий назвав його агентом гестапо серце старого і вже не дуже здорового чоловіка не витримало.

Два тижні я залишався в шпиталі. Коли ж повернувся до камери то застав там разючі зміни. Всі допити були припинені. Вся камера чекала в лихоманці збудження на те, що мало прийти.

12 грудня 1938 року мене з іншим товаришем поза чергою було випущено до туалету. Перед нами туалет відвідав наглядач, і мій товариш помітив використаний шматок газети. Ми витягли його й старанно очистили. Спочатку ми були розчаровані, довідавшись, що це уривок з дитячої газети, якщо не помиляюсь, за 8 грудня. Але ми уважно все проглянули й прочитане привело нас в стан величезного збудження. Це було повідомлення:

«Президія Верховної Ради Радянського Союзу задовольнила прохання Народного комісара внутрішніх справ Миколи Івановича Єжова про його звільнення. Миколу Івановича Єжова призначено Народним комісаром річкового транспорту».

Папір випав з моєї руки. Мій товариш підняв його й заховав до кишені. Ми глянули один на одного — це був перелом.

Ми вирішити не розповідати в камері всіх подробиць, аби наглядачі не змогли довідатися про джерело нашої інформації. Ми розповіли лише старості та одному чи двом авторитетним мешканцям камери. Але через шість годин новину знали вже всі. Ми досягли своєї мети. Суматоха втихомирилася й усі почали перешіптуватися.

Я звернувся до Брауде:

— Як гадаєш, Єжов залишиться в уряді? Як Народний комісар річкового транспорту?

— Ні. Через два місяці з ним буде покінчено. Єжов спочатку розпрощається зі своїм комісарством, потім із Політбюро, потім з Центральним комітетом і, нарешті, з життям. Він зіграв свою роль і зіграв її занадто добре. Сталінові він більше не потрібен. Ніхто за ним не шкодуватиме, а тим паче ми.

— А що буде з нами?

— Декого з нас звільнять, щоб було видно, що настав перелом.

Решта ж піде до таборів.

— А за яким принципом відбиратимуть?

— Це залежатиме від випадку. Люди завжди намагаються дошукатися якихось складних причин. Той, хто, як я, мав можливість трохи заглянути за куліси, знає, що в цій країні все вирішує сліпий випадок.

Брауде вже давно очікував повідомлення про усунення Єжова.

Але ця подія його зовсім не втішила. Він був переконаний, що жити йому залишилося недовго.

У наступні дні до нас було переведено багато народу з камер смертників. Ці камери знаходилися внизу в підвалі. В них панував особливий режим. В’язні отримували там цигарки й дещо кращі харчі. Щоденно опівночі звідти забирали частину людей. Ті ж, хто залишався, ніколи не могли з певністю сказати, було їх розстріляно чи ні. Коли в грудні 1938 року більшість із них була переведена нагору, там виявилося багато їхніх товаришів, яких вони вважали покійниками. Мене цікавило, кого ж було