Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Хто написав?

Ми мовчали. Наглядач повідомив, що ми два дні не будемо отримувати хліба, якщо не видамо порушника. Знайшовся й зрадник, чим я був дуже вражений. У камерах на Холодній Горі, де я сидів, така зрада була неможливою.

Наглядач привів мене до коменданта в’язниці. По дорозі я обмірковував якесь невинне пояснення. Комендант звернувся до мене:

— Хто такий Фізель?

— Такого немає.

— Не бреши. Я негайно повідомлю про це слідчого, й ти отримаєш 10 діб карцеру в підвалі зі щурами. Хто такий Фізель?

— Громадянине коменданте, прогляньте ваші списки. Фізель — то не прізвище.

— А що ж це в такому разі?

— Громадянине коменданте, за довгі часи допитів я став забобонним. Маю п’ять щасливих літер. Завжди, коли прибуваю на нове місце, виписую їх. Це мені допомагає. Тоді зі мною нічого поганого не трапляється.

Комендант мені не повірив й переглянув списки. Врешті мені вдалося його переконати й він почав лаятись:

— Сором і ганьба! А ще був колись науковим працівником! Такі дурниці не прийдуть в голову навіть магометанину.

Допит був не по суті. Жодного з моїх слідчих уже не було на службі. Більшість їх була арештована. Прийняв мене чоловік, імені якого я ніколи не чув. Він запитав мене про те, чи не змінив я свою позицію й чи не хочу зізнатися. Коли ж я відповів, що ні, то він, здалося, був задоволений. Я просидів у нього чотири години, упродовж яких він фактично мене не турбував. Він вийшов із кімнати й полишив мене одного, що раніше було зовсім неможливим. Мені здалося, що в нових умовах я можу спробувати отримати частину моїх грошей.

— Громадянине слідчий, уже два місяці як я не маю на своєму рахунку грошей і просто голодую. У харківській ощадній касі у мене є десять тисяч карбованців. Чи не могли б ви організувати мені переказ частини моїх грошей?

— Я подумаю.

Увечері до камери прийшов Клікс. Уночі він розбудив мене:

— Олександре Семеновичу, гадаю, що мене сьогодні вранці звільнять. Слідчий щось на це натякав. Чи не хочеш мені щось сказати?

— Бажаю щастя. Привітай від мене Олену.

— Чи не маєш ще якогось бажання?

— Нехай мені Олена перешле гроші.

— Добре. Але ж чи має вона гроші? Без твого підпису вона не може розпорядитися твоїми грішми.

— Мартін Руеман уповноважений до підписання.

— Але ж чи він ще там? Як тільки я щось зароблю, відразу пришлю тобі.

Клікс дотримав слова. В київській в’язниці я отримав переказом 50 карбованців невідомо від кого. Олена, скоріше за все, жила в цілковитих злиднях і мусила утримувати дитину.

Слідчий спровадив мене на Холодну Гору. Я так і не зміг з’ясувати для себе сенсу того допиту. Кілька днів я очікував якоїсь події, тоді мене й було викликано «з речами». Внизу мене замкнули до шафи.

Така форма ізоляції очікуючих останнім часом стала популярною.

Я мав стояти в тій шафі цілих чотири години. Потім мене випустили і випровадили через інші, ніж звичайно, двері на мале подвір’я, а звідтіль до будинку, де була тюремна канцелярія. Наглядач провів мене через дві кімнати до третьої, де посадив мене біля столу. Я був сам.

Що б це мало значити? Чи не хочуть мене звільнити? Без будь-яких формальностей? Без ніякого попередження? Я здивувався.

Мабуть, прийшов давно очікуваний день. Але я не відчував ніякої радості. Куди йти? Лейпунського арештовано. Гоутерманса також. Чи Мартін Руеман ще в країні? З чого почати? Чи дозволять мені виїхати? А якщо ні? Йти знову працювати в інститут? Та й взагалі, що сталося?

Я був полишений один на багато годин. Мені захотілося до туалету, я почав стукати у двері. Ніякої відповіді. Мені ставало гірше.

Я почав грюкати знову. Ніякої реакції. Натомість із сусідньої кімнати мені відповів жіночий голос. То була ув’язнена. Коли я себе назвав, вона почала плакати:

— Ви винуватець мого нещастя.

Якщо не помиляюсь, її прізвище було Єрусалим. Вона приїхала з Німеччини й знала Гоутерманса. Я ніколи її не бачив. Але як я щойно довідався, ДПУ «пристебнуло» її до мене. Під тиском вона зізналася, що належала до моєї контрреволюційної організації й що це я її завербував та наказав займатися шпигунством і саботажем.

В іншій кімнаті сидів чоловік, який також мав бути моїм підлеглим у контрреволюційній організації. Його я теж ніколи не бачив в очі, навіть ніколи не чув його імені.

Я запитав їх про те, хто ще мав належати до моєї організації.

Назвали професора Обреїмова, першого директора мого інституту, Фріца Гоутерманса та ще дві особи, імен яких я ніколи раніше не чув. Я обговорив з ними ситуацію. Що хочуть з нами зробити? Може, звільнити? Обоє сприйняли моє припущення скептично. У своїх зізнаннях вони оговорили мене й себе та ще й досі не відмовилися від своїх свідчень.

Я вже зовсім не міг втриматися без туалету