Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Це був старий робітник не селянського, а пролетарського походження, що в Радянському Союзі трапляється дуже рідко. Вже його батько був токарем-металістом, тож він з 15 років він уже працював на паровозному заводі. Трапилось так, що якась машина виявилася зіпсованою. Я вже не можу пригадати, про що саме йшлося. Старого робітника було арештовано із звинуваченням у спробі вчинити диверсію.

Чоловік той належав до покоління, яке вже зникло. Він походив з патріархальної епохи і нагадував селян і монахів, якими вони були зображені в повістях Достоєвського. Він був неспроможний сперечатися з «паном». А слідчий якраз і був для нього тим «паном». Його слідчий, як це мені здається, був винятковим негідником. Він брутально використовував лагідність і безборонність старого робітника.

Звелів йому підписати протоколи, які загрожували смертним вироком. Навіть перед трибуналом цей робітник не зміг би нічого довести. Зрештою, він робив лише те, до чого його примушували. Протягом десятків років з короткою перервою на час революції, він виконував одну і ту ж саму роботу й не був здатний ні до якої ініціативи і ні до якої боротьби. Дуже поволі розповідав він мені свою історію.

Його навіть не били, а використовували його дитячу довіру до «влади». Лише усунення Єжова врятувало йому життя. Але старий, схоже, не відчував, що щось змінилося. Цілковито скорився своїй долі й не вірив, що боротьбою чи якимись зусиллями можна її змінити.

У камері сиділо також п’ять чи шість офіцерів ДПУ. Але від жодного з них я не міг нічого довідатись. Айгорн ще й досі підпорядковувався дисципліні. Лісовський був високоосвіченою людиною й розмовляв зі мною лише про мистецтво та науку. Він був дуже заляканим і боявся власних слів. Я робив у російській мові помилки, тому одного разу попросив його написати моє подання. Він відмовився і лише погодився його продиктувати. Не хотів, щоб папір, писаний його рукою, опинився в моїй теці. Навіть тут, у камері, боявся контакту з іноземцями.

Камера жила своїм власним, цілковито ізольованим життям. Ми грали в шахи, сперечалися. Перед обідом були наукові повідомлення, між 6 та 8 вечора розповідались повісті та новели. Перед сном відомий артист співав нам народних пісень. Робив він це на замовлення й співав дуже тихо й гарно. Навіть наглядачі його не зупиняли, бо самі прислухалися до його співу з-за дверей. То були сумні мелодії. Деякі в’язні стиха йому вторили. Мені й багатьом моїм друзям сльози застили очі.

Наприкінці грудня знову почалися допити. Ми обступали тих, хто з них повертався.

— Чи портрет Єжова ще висить у кабінетах слідчих?

— Висить так, як і висів.

Але в самих допитах багато що змінилося. Вже не били за винятком поодиноких випадків. Оскаржені набралися відваги й зрікалися попередньо зроблених зізнань. Слідчі брали це до уваги без спротиву й вносили до протоколу. Лише запитували в’язнів про те, навіщо вони давали такі свідчення. В’язні спочатку боялися назвати справжні причини. Вважали, що не слід звинувачувати ДПУ в катуванні ув’язнених. Але зрештою почали говорити правду: не могли витримати «конвеєра», їх били й так далі. Гебісти не протоколювали подробиць, вони дали свідченням такого гатунку назву «фізичний тиск».

Поволі ця новина поширилася по камерах, майже всі в’язні стали вимагати тоді паперу і в листах до керівника Харківського НКВС зрікалися своїх вигаданих зізнань, підкреслюючи, що вони бути змушені до них «фізичним тиском». Усі розмови між в’язнями, коли вони зустрічалися, починалися з одного й того ж питання:

— Чи вже відмовився?

Більшість відповідала ствердно. Було, однак, кілька таких, котрі не довіряли спокоєві й закликали почекати.

У кінці грудня прийшла до нас інша важлива звістка. Хтось прибув із Києва й повідомив:

— У Молдавії відбувся важливий процес. Керівника НКВС і чотирьох слідчих звинуватили в арешті невинуватих. Про це писали газети.

Через кілька днів ми довідалися про подробиці цієї справи. Звинувачені чекісти зізналися, що примушували фізичними катуваннями до фіктивних зізнань невинуватих робітників, селян та інтелігентів. Робили вони це, буцімто, за завданням контрреволюційної організації. В судовій залі чекісти навіть не пробували подати причин своїх вчинків. Не послалися на наказ згори. На питання про мотиви своїх дій засвідчили, що хотіли шляхом арештів невинуватих викликати в народі ненависть до радянської влади. Вони були засуджені на смерть і розстріляні. Свою ж таємницю, яка для нас не була таємницею, вони забрали з собою в могилу.

Навіщо було розстріляно цих чотирьох? Вони робили лише те, що протягом років чинив кожен слідчий від Архангельська до Одеси й від Тихого океану до польських кордонів. Чому було не розповісти слідчим, що саме спонукало їх до таких дій? Чого не повідомили слідчим того, що мені розповів Брауде? Насправді не було жодного письмового свідчення про катування невинуватих. Натомість була змова мовчання, що пов’язувала верхівку НКВС із слідчими. Ланцюг починався не від Єжова, він починався від Сталіна.

Ми не замислювалися тоді над цими загадками. Власне, то був лише певний варіант поведінки звинувачуваних, відомий нам ще з великих московських показових процесів. Для нас же процес молдавського ДПУ був сигналом. Устами того трибуналу Сталін оголошував державі про закінчення «великої чистки». За шість років перед цим у такий же самий демонстраційний спосіб було оголошено про кінець самогубної аграрної політики. Тоді водночасся мільйони селян загинули голодною смертю. Тепер же 8 мільйонів неповинних людей було заслано до заполярних таборів. Вони вже ніколи не повернулися.

Знову почалася дискусія на тему сенсу «великої чистки». Більшість товаришів давала найпростіше пояснення: була потреба в робочий силі. Знову багато говорилося про «щепки», які летять, коли «дерева рубають». Багато хто говорив,