Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
— Добре, але з кого почалися арешти бухарінців?
— Ми мали списки старих опозиціонерів. Якщо йдеться про троцькістів, то справа була дуже простою. Вони явно виступили в 1926-27 роках і були з того часу нами занотовані. У 1936 році ми їх заарештували й притисли до стіни. Тоді ці люди видали своїх близьких. Ці видали інших і так далі. Лавинний закон. Коли йдеться про бухарінців, то ця справа була не простою. Прихильники Бухаріна з самого початку маскувалися. Але були й такі, що під час колективізації протестували проти аграрної політики. Особливо в кінці 1932 року, коли вся країна потрапила в лещата катастрофи голоду, й люди почали між собою про це розмовляти. Ці розмови зареєстровані в наших теках. Ці люди проходять у нас як бухарінці. Вони й стали головними вербовщиками. Арештовуємо їх, і ти можеш собі уявити, що сталося потім. Вони капітулюють і видають нам усіх ідеологічно до них наближених. Кожен новоарештований знову видає нам подальших. Але все це скоро має припинитися.
— Ти певен того?
— Абсолютно певен.
— Чому так вважаєш?
— Є багато причин, щоб так сталося. Ці причини існують уже майже півроку. Але останнім часом сталася подія, яку я очікував уже давно. І то є для мене ознакою близького кінця.
— Поясни.
— Відтепер уже беруть нас самих. Дійшло вже до того, що половина міського населення потрапила до наших протоколів у зв’язку з тією чи іншою справою. З одного боку, не можна всіх арештовувати, а з другого, — немає жодної причини для того, щоби, узявши одного, не забрати другого. Раніше брали людей, що належали до певної категорії, яку треба було ліквідувати, наприклад: національні сепаратистські групи, колишні опозиціонери, старі більшовики, червоні партизани. Всі вони вже майже рік як ліквідовані. Якби зараз заарештувати всіх, кого інші протягом останніх шести місяців завербували, то наші міста обезлюдніли б. Але цього не можна зробити, це добре розуміють нагорі. Замість цього почали ліквідовувати наших власних людей. Ми є останнім апаратом, який треба ліквідувати. Я завжди був певен, що й до нас колись дійде черга. Тепер вона дійшла, і це є початком кінця. Перелом надійде дуже скоро.
Він говорив запинаючись, а я слухав його, затамувавши подих.
Пізніше ми з ним ще не один раз розмовляли. Була це особлива людина. Він не проявляв жодної ознаки відчаю. Те, що так сталося, було в його розумінні справою сліпої машини. Він любив повторювати, що колесо не може не крутитися, коли працює двигун. Його нещастя почалися тоді, коли він ще був п’ятнадцятилітнім хлопчиною. Часто казав: «Коли б вчасно по смерті Леніна було арештовано певних людей, то ми не були б зараз тут. Тоді ж треба було ізолювати лише шість осіб. А зараз пішло вісім мільйонів».
Він був фаталістом, переконаним у тому, що його очікує розстріл. Його розповіді переповнювали мене радісним передчуттям поліпшення долі. Я сподівався на волю.
Кожну нову подію чи ознаку я інтерпретував під знаком майбутнього звільнення. Наприклад, одного дня нас усіх примусили сфотографуватися. Потім у нас узяли відбитки наших пальців. «Ага, — думав я — вони хочуть ще до звільнення приготувати нам паспорти».
Іншого ж разу всіх нас було спроваджено до дантиста. Досі нам зуби лише псували, тепер же почали лікувати. Були також інші дрібні полегшення режиму, які видавалися знаменними.
Життя в камері було інтелектуально цікавим, але фізично дуже тяжким. Ми потерпали від жахливої тісняви. Якщо хтось хотів пробратися до параші, то мусив обережно переступити через двадцять тіл. Люди лежали на боці, сплетені між собою й стиснуті так густо, що не можна було пройти, не потоптавшись по них. Хто хотів справити свої природні потреби, обережно рачкував до параші, ставлячи руки й ноги між тілами лежачих. Але коли в грудні стало холодно, і всі почали вкриватися, між тілами вже не можна було віднайти вільного місця й мандри по камері стали дуже тяжким заняттям.
Треба було пересуватися по людських тілах і будити сплячих, які дуже гнівно на це реагували й часто виникали бійки, що будили, врешті, всю камеру. Ситуація весь час погіршувалася, аж поки ми не прийняли ухвалу: попросили наглядача, аби він кожні дві години стукав у двері. Староста тоді видавав команду: «Встати!» Люди йшли до параші, а потім знов укладалися спати, але вже обличчями в інший бік. Таким чином ми одним пострілом убили двох зайців.
Не можна було лежати більше двох годин на твердій підлозі на одному боці, але й повернутися було неможливо без загальної команди. Отож ми міняли положення, а заодно дозволяли людям сходити до параші.
Я занедужав. Мої зуби почали хитатися і випадати, а на всьому животі виступили болючі виразки. Я вже не міг лежати на боці. Староста звелів виділити для мене трохи більше місця, щоб я міг лягти голічерва. Старостою був молодий грек, капітан Червоної армії, який турбувався про наші інтереси з великою самовідданістю. Він поговорив з лікарем, але в шпиталі не було місця. Я почував себе все гірше. Врешті розпочав голодування, і тоді місце знайшлося. Я згадав про нашу голодівку шестимісячної давності, яку довелося через декілька днів припинити без результатів. Зараз же вона привела мене до успіху вже через шість годин.
У шпиталі я застав багато кримінальників, в тому числі й таких, які повернулися із заслання. У розмовах із ними мені відкрився світ далеких таборів. Але я не хочу зараз переривати тими розповідями
