Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

до нього певну повагу. Але якось їм вдалося перечипити Якуба так, що той упав й вони почали з нього сміятися, а один навіть пхнув його ногою. Горлін відповів тим же. Господи, що тут почалося! Усі вірмени миттю накинулися на нього. Але тут вплутався Вольф і вирвав Якуба з їхніх рук. Зчинилася бійка. Біля двох десятків вірмен оточили Вольфа й повалили його на землю. Вони топтали його й брудно лаялися. Разом із двома болгарами й одним німцем ми поспішили на допомогу. Зчинився несамовитий галас. Наглядач відчинив двері й відсторонено споглядав битву, в котру втягувалися всі інші національності. Злість, накопичена за час довгого перебування в ув’язненні, шукала собі виходу. За чверть години прийшов начальник в’язниці. Вірмени, як по команді, дружно засвідчили, що бійка була спровокована з метою посварити між собою людей різних національностей, які до того часу так добре жили між собою.

Я чекав, поки всі висловляться, щоб потім пояснити справу, але до цього не дійшло. Начальник не дозволив мені розкрити рота й скомандував: «Вайсберг, зібрати речі», — й покинув приміщення. Камера була обурена. Я почав складатися. Гевондян лаявся як швець:

— Ви зграя брудних собак. Мені соромно, що я виріс серед вас.

Сидите в гівні та само, як і всі інші, та ще й чините їм капості. Згинете, і ніхто вам не допоможе. Так буде.

Ще один вірменчик став на мій бік і накинувся на земляків.

Я спакувався й попрощався з приятелями. Але наглядач не приходив. Минуло три години. Потім знов прийшов начальник:

— Усім спакувати речі й полишити камеру.

Гнів усіх цього разу був звернений на вірменчиків. Камера № 4 була найкращою в блоці. Була вона світла, суха й тепла. Якщо нас порозтикають по інших камерах, ми дістанемо найгірші місця. З самого початку з камери пішло етапом 50 чоловік, і їхні місця не були зайняті. В камері було відносно просторо. Ми не повинні були себе так поводити.

Через десять хвилин прийшов наглядач і розділив нас на дві камери. Друзі старалися залишитися разом, але моє чудове місце в кутку пропало. Я отримав його недалеко від параші.

Нова камера також була інтернаціональною. Моїми сусідами були два молоді китайці віком десь трохи більше двадцяти років.

То були премилі люди, скромні, чемні й незвичайно охайні. Прали білизну для половини камери за допомогою шматка мила й миски для супу. Могли безперервно прати протягом чотирнадцяти годин щоденно. Працюючи лише вказівними та великими пальцями кожної руки, вони примудрялися доводити білизну до сніжної чистоти.

З початку року було заборонено обмін білизни. Вже не можна було нічого послати додому. Адміністрація організувала пральню, але ніхто не хотів віддавати туди свої речі, бо нам завжди повертали чуже, а гарний одяг крали. В’язень наражався на небезпеку залишитися без білизни, якщо під час прання буде викликаний на етап.

У таборах поєднання теплих речей з білизною було запорукою збереження життя.

Китайці отримували за свою працю трохи харчів. Саме прання було нелегальним. Раніше нам дозволяли прати білизну в лазні. Зараз же й це було заборонено.

Обидва китайчата походили з південного Китаю. В камері ще було кілька інших китайців, які походили з Маньчжурії. Обидві групи розумілися між собою за допомогою російської мови. Але у своїх власних кутках кожна група послуговувалася своєю рідною мовою.

Південні китайці не розуміли маньчжурів.

Останнім часом мало кого викликали на допити, і ми були відрізані від «брехайлівки». В камері ширилися чутки, які ми не мали змоги перевірити. Казали, що вже збирають матеріал проти найвпливовішої після Сталіна людини в Політбюро — проти Лазаря Мойсейовича Кагановича. Директора Харківського тракторного заводу Бондаренка буцімто було змушено дати проти нього свідчення.

Але в Москві декілька членів Політбюро, довідавшись про це, запротестували й зажадали усунення Єжова, який продовжував і далі робити свою справу. Однак Сталін, наляканий протестами інших членів Політбюро, вирішив Єжова ліквідувати. Він послав Берію проконтролювати НКВС. Що було правдою, а що ні — нам важко було встановити.

Бити стали рідше. Та й «конвеєр» перестали застосовувати, а вживали інших засобів. Замикали чоловіка в тісну шафу й залишали його там два дні стояти. Обидва наші китайчата часто ходили на допити. Вони були звинувачені в шпигунстві на користь Японії, хоч обидва були правдивими пролетарями. Походили з бідних селянських родин і жили в Радянському Союзі виключно з прання. Ні за яку ціну не хотіли вони зізнаватися в шпигунстві на користь Японії.

Якось вранці вони повернулися з допиту з сяючими обличчями — пішли з слідчим на компроміс: визнали шпигунство, але на користь Китаю, а не Японії. Шпигунство на користь Китаю — то ж зовсім інша річ! З Японією, їх одвічним ворогом, вони не хотіли мати ніякої справи. Пізніше вони пояснили мені свою позицію: Росія та Японія — завзяті вороги й вони постійно воюють. Але Росія й Китай — союзники. Вони сплели свої руки, демонструючи нерозривну дружбу великих народів.

Був у камері ще один цікавий китайчик — ілюзіоніст та акробат, що мандрував від міста до міста. Це був приватний підприємець.

Скрізь ставив свій намет і демонстрував чародійські штучки. Обладнання, з яким він працював, коштувало понад 100 000 карбованців.

Отже, він був буржуєм. Я мав через нього непорозуміння зі своїм сусідом з лівого боку, офіцером НКВС на ймення Айнгорн. Китайський чародій сидів досить далеко. Я хотів привернути його увагу й почав кричати: «Китайчик! Китайчик! Іди сюди!» Чекіст схопив мене за руку:

— Який він тобі китайчик!? У нього, як і в тебе, є ім’я.