Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Збирай речі.

— Що, на допит?

Моє серце завмерло. Що це значить? З речами означало: етап!

Або — на волю. А може, тільки до іншої камери? Але зміни камери я очікував найменше. Почав складатися.

Усі попрокидалися й з цікавістю стежили за моїми приготуваннями Мій виклик був сенсацією. Мусив із кожним особисто попрощатися. Як старості, мені часто доводилося вирішувати їхні конфлікти на користь одному й на шкоду другому. Попри це, я з усіма мав добрі стосунки. Мій авторитет суттєво зріс протягом останніх двох місяців. Незважаючи на нестерпні умови в цій камері, я полишав її зі складним почуттям — в’язні бояться перемін.

Я йшов за наглядачем. Через малі металеві двері на фронтоні будинку мене спровадили до відділу, в якому знаходилися масові камери. Ми спустились на чотири поверхи нижче й опинилися на першому. Наглядач відчинив камеру № 1. Вона була порожня, і майже відразу я почав тремтіти від холоду. Камера мала у своїй продовжній стіні п’ять вікон, її розмір був 4 на 8 метрів.

Спочатку я подумав, що маю тут лише перечекати. Однак, через годину прибули ще два в’язні. Я зайняв місце в кутку, вклався до сну й віддвернувся до стіни, що рясніла клопами. Для початку я знищів їх декілька десятків, доки не зрозумів, що це справа безнадійна.

Протягом ночі до камери прибуло близько сотні народу. Почався новий період мого перебування в ув’язненні…

Життя в загальних камерах відрізняється від життя в одиночках, подібно до того, як життя в метрополії відрізняється від життя в провінції. Усілякі новини потрапляють до загальних камер з перших рук. Кожна зміна в методах слідства тут помічалася відразу. При кількості ув’язнених 260 осіб, як це, наприклад, мало місце в камері № 2, майже кожен слідчій мав серед них своїх підопічних. П’ять місяців, проведених мною в загальних камерах Холодної Гори, лишилися в моїй пам’яті як найкращі і як найзмістовніші за весь час мого трирічного позбавлення волі.

У камері № 1 я провів лише тиждень. Ніхто з нас не відав, що нас тут очікувало, але всі сподівалися на щось незвичайне. Щоденно вибувало з речами десь близько 20–30 чоловік. Скоріше за все, вони йшли етапом. На їхнє місце постійно прибували інші.

У камері № 1 переважно знаходилися люди, чиє слідство вже було заверешене. Всі вважали, що ця камера є збірним пунктом в’язнів, визначених до етапу, і кожен вважав, що скоро буде висланий етапом до табору. Життя у великих таборах було улюбленою темою наших розмов. Наші відомості про табори частково були лише побажаннями ув’язнених. Кожен буде працювати в таборі відповідно до свого фаху. Після роботи можна буде піти в школу, театр, бібліотеку й так далі. Норми праці не дуже високі та в разі їх виконання табірникові зараховують за день праці день позбавлення волі. У разі перевиконання норми на 25% зараховуються два дні позбавлення волі й тому подібне. Буцімто мали місце випадки коли люди, засуджені на 10 років, були звільнені вже через два роки. Іноді я вірив цим оптимістичним відомостям. Частково вони навіть відповідали правді. Тільки виявлялося, що завжди в таких випадках йшлося про кримінальників, а не про політичних. Одне було певним: у таборах не було свідомого садизму. Праця не служила засобом знищення людей, як це було в деяких німецьких таборах, бо ця праця відповідала інтересам НКВС. Але кліматичні й побутові умови в таборах були такими, що люди слабшали та якщо не виконували якихось функцій у табірній адміністрації, — гинули.

У камері № 1 я пробув недовго. Через тиждень нас було переведено до камери № 4, розміщений на першому поверсі. То була найкраща камера в усій в’язниці. Вона мала дерев’яну підлогу, а її розміри були такі самі, як і камери № 1. Наш камерний староста вирішив, що всі ми займемо в новій камері ті ж самі місця. Для мене це було щастям, бо я отримав найкраще місце.

Залюднення камери досягало 160 осіб. Люди могли спати лише на боці таким самим чином, як це було описано в попередньому розділі. Ми лежали скупчено, як оселедці, але могли відпочивати. Було неспекотно. П’ять відчинених вікон давали досить повітря. Щовечора поновлювалися суперечки стосовно місць. Це тривало десь 15 хвилин, після чого наставав спокій. Тепер я зрозумів, будучи в одиночці, походження глухого гомону, який чув щоденно близько дев’ятої вечора з боку загальних камер. Протягом цих 15 хвилин кожен лаявся з кожним, і від того в корпусі, що вміщував 12 загальних камер, зчинявся галас, який можна порівняти лише з шумом великого водоспаду.

Облаштувавшись, я почав озиратися довкола. Відразу ж зауважив одну особливість: у камері було відносно мало росіян та українців, зате багато було представників різних національних меншин, які мешкали в Харкові. В камері № 4 було репрезентовано 22 національності. Тут були: росіяни, українці, поляки, євреї, німці, вірмени, грузини, латиші, литовці, фіни, азербайджанці, китайці, греки, турки, македонці, болгари, корейці, угорці, татари, башкири, білоруси.

Вірменська колонія складалася з 40 осіб. Усі вони трималися купи, дбали лише про свої інтереси й були готові будь-кому перегризти горлянку. Я отримав інтернаціональне виховання й ненавидів національні забобони. Намагався завжди бути справедливим. Але з тими вірменчиками не все було просто. Були серед них люди дуже лагідні.

Майже всі вони були говіркі й мудрі. Але більшість із них мали риси характеру, які ускладнювали співжиття. Вони були водночас і шахраями, і бандитами. Ці дві риси рідко коли зустрічаються в парі.

Були вони занадто чутливими в національному сенсі й постійно підозрювали, що хтось їх зневажає. Раз у раз повставали проти