Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Хто ллє воду на вікно? Якщо не припините, не даватиму води.

Голодування тривало вже два дні. Потім мене викликав комендант. Його тон був доброзичливий.

— Вайсберг, голодівка — то антирадянська демонстрація. Я про неї ще не повідомив. І не зробив цього, керуючись саме вашими інтересами. Якщо про неї довідаються, накажуть розстріляти половину з вас, і перш за все тебе. Іди нагору й припини голодування.

— Я не маю ніякого впливу на людей. Люди просто не можуть їсти в таких умовах. Це безсовісно й ганебно напхати стільки людей.

— Я нічим не можу зарадити. Зроблю все, що в моїй владі. Дозволю вам другу прогулянку.

— Цього мало. Виводьте нас чотири рази до туалету й залишайте відчинену «кормушкой» в дверях, аби свіже повітря охолоджувало камеру.

— Ви збожеволіли, Вайсберг? Я не можу полишати камеру відчиненою. Якщо про це довідається НКВС, то я опинюся серед вас.

— Нам немає чим дихати. Ми перемремо через кілька тижнів. Як довго людина може так витримати? Ніхто ж із нас не провинився.

— Це так, але я нічого не можу вдіяти. Це не від мене залежить.

— Коли ви замкнули мене до карцеру, де я ледь не задихнувся, ви ж не питали на це дозволу НКВС?

— Ні. Дисциплінарне покарання належить до моєї компетенції.

— У такому разі є вихід: відправте десять чоловік із нашої камери до карцеру, який зараз, напевно, порожній. Це залагодить справу.

— Вайсберг, застерігаю тебе востаннє. Ведеш небезпечну гру.

— Громадянине коменданте, запевняю вас, що я не організовував цього страйку. Люди не діяли організовано, але в тих умовах ніхто не зміг проковтнути бодай жодного шматка.

Він припинив розмову. Я повідомив товариство про його пропозицію, від якої всі відмовились і страйк продовжився. Минув ще один день, наш дух почав занепадати. Після обіду прийшов добрий наглядач і відчинив «кормушку». Ми сиділи тихо, немов миші під мітлою і впивалися потоком холодного повітря, який полинув у камеру. Наглядач на власний страх і ризик раз у раз відчиняв «кормушку» на півгодини, а коли чув кроки на сходах, негайно її замикав. Так минуло ще два дні. Ще двічі я вів переговори з комендантом. Він знову запропонував нам подвоєну прогулянку, і я знову відмовився.

На п’ятий день голодування ми дійшли межі. Більшість вимагала припинення страйку. Дехто почав бухтіти:

— Раніше треба було припиняти. Тепер уже ніхто не дасть нам другої прогулянки.

Я сидів під вікном. Ліворуч від мене сидів молодий науковець, бактеріолог, на прізвище Батюк. Поруч із ним знаходився якийсь 23-літній дуже симпатичний партійний секретар. Здається, він був другим секретарем у якомусь районі Харківської області. А може, був секретарем не партійного комітету, а комсомольського. Отак, сидячи в камері, я намагався запам’ятати людей, і з цією метою повторював про себе їхні прізвища в тому порядку, в якому вони сиділи. Я робив це свідомо, маючи на меті про все написати. Відчував, що колись вирвусь із цих катівень і буду змушений розповісти своїм товаришам за кордоном про все, що тут діялося. Сотні разів повторював собі прізвища тих 29 чоловік і все одно забув майже всі. Ніколи, ні до того, ні опісля, я не чинив свідомої спроби щось запам’ятати. Але ж зараз дуже добре пам’ятаю людей із інших камер, зате якась пітьма огорнула все, що діялося тут. Лише одна подія закарбувалася в моїй пам’яті.

На п’ятий день ми були вимушені припинити страйк. Лише один з нас, білорус, повідомив, що буде й далі страйкувати. Молодий районний секретар сказав:

— Наша спільна акція не вдалася. Тепер кожен із нас має діяти на свій власний розсуд.

Він промовив ці слова якось дуже серйозно й навіть урочисто, але я тоді не зрозумів, що він мав на увазі.

Трохи пізніше ми пішли до туалету. Я завжди ходив останнім, але того разу був першим. Не встигли зачинитися двері туалету як заскочив наглядач й заволав:

— Вайсберг, негайно до камери!

Дивуючись з того, що могло статися, я побіг за наглядачем. Перед дверима він зупинився й пропустив мене.

Вигляд камери був жахливий: уся вона була червона від крові.

Молодий районний секретар розбив шибку, схопив довгий і важкий шматок скла й встромив його собі поміж ребер в серце. Я закричав до наглядача:

— Викличте негайно лікаря!

Усе змішалося: наглядач, підкорюючись наказу в’язня, побіг по лікаря. Разом із Батюком, який був лікарем, ми перенесли хлопця до кімнати для хворих. Одразу ж прибігли комендант і санітарка. Я мусив повернутися до камери, а Батюкові дозволили залишитися. Він прийшов пізніше й розповів:

— Коли енкаведисти щось вважають за важливе, вони діють дуже оперативно. Через десять хвилин біля хворого вже був найвідоміший у Харкові хірург. Але він навряд чи допоможе. Бідолашний хлопець, він ще міг говорити, але тільки дуже тихо. Він покликав мене до себе помахом руки й сказав: «Передай моїй сестрі, що я завжди був вірним партії. Я ніколи не був ворогом народу. Все неправда. Передай це моїй сестрі. Нехай вона лишається вірною партії та державі».

Районний секретар часто розповідав нам про свою молодшу сестру. Обоє вони з дитинства були сиротами. Їхні батьки загинули від рук білих під час громадянської війни… Ми не мали