Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Він був безмежно заздрісним. Не міг знести, коли хтось мав кращі шкарпетки або краще за нього на чомусь розумівся. У квітні дійшло до бійки через дрібниці. Йшла розмова про північні табори та про полярну ніч. Один із селян запитав, скільки місяців та ніч триває. Хтось відповів йому, що близько двох з половиною місяців.

Македон втрутився:

— Я був на півночі. Там темно 120 днів.

— Ти кажеш дурниці, Македоне. Довжина ночі залежить від географічної широти. Ніч триває на полярному колі 24 години, а на полюсі шість місяців.

Він перервав мене, щоб я не міг пояснити селянинові все як слід. Він зрозумів, що сказав дурницю, це його розізлило й він почав всіляко заважати мені говорити.

Наприкінці квітня Македон пішов на два тижні до шпиталю. Ми всі з полегшенням зітхнули. Настав найспокійніший період у житті камери. Мишко організував університетські навчання.

Я щоденно викладав протягом двох годин. Потім — Зборовський.

Коли Македон повернувся, то все скінчилося. Я запропонував дати йому окремі уроки, аби він міг наздогнати курс. Але гонор не дозволив йому погодитись. Мовляв, він і так усе знає.

О тож, на початку липня гроші Македона скінчилися. Всі, опріч Гевондяна, полишили камеру. Я щодня ділився з ним харчами. Те ж саме робив і Гевонді, але вірменчик не міг відмовити собі в задоволенні прочитати йому мораль:

— Що б ти, Македоне, зараз робив, якби ми були такими людьми, як ти?

З того часу ми мали в камері спокій.

Македон мав одну гарну рису — був ретельно охайним і кохався в порядку. Коли ми залишилися в камері самі з Гевондяном, Македон завимагав від наглядача дві цеберки води й ганчірку. Ми неодноразово вимили цементну підлогу й ґрунтовно видраїли всю камеру. Запахло свіжим повітрям. Ми дуже пишалися нашою роботою, але недовго.

Я перебував у постійному контакті з сусідньою камерою. Моїм кореспондентом, якщо можна так сказати, був учитель іноземних мов. Він повідомив про ліквідацію членів Політбюро Ейхе, Косіора і Постишева. Потім додав:

— Повідомляю, що почалася фашизація Радянського Союзу.

Я обурився й відповів: «Д — у — р — е — н — ь» і полишив перестукуватись. Пізніше почав знову, але не російською, бо боявся, що підслухають, а мій напарник знав німецьку та англійську.

Зовсім не з обережності я запротестував проти «фашизації Радянського Союзу». Незважаючи на свій в’язничний досвід, я був щиро обурений спробою провести паралель між фашистськими країнами та Радянським Союзом.

Наступного дня, на наш превеликий жаль, ми були змушені полишити так ретельно вимиту камеру, бо нас перевели до сусідньої, де вже було п’ятеро душ. Я познайомився зі своїм партнером по перестукуванню. Він мав точно такий вигляд, яким я собі його уявляв.

Довелося лягати на підлогу. Іммігрантам завжди важче, ніж аборигенам. Ми оплакували нашу чудову камеру. Увечері ми чули, як двері до нашої камери відчинилися, і туди зайшли новосели. Ми вирішили негайно встановити з ними контакт. Вони запитали:

— Скільки вас?

— Вісім, а вас?

— Д — в — а — д — ц — я — ть — ч — о — т — и — р — и… Мені здалося, що не так їх зрозумів. До цієї пори камера вміщувала максимум п’ятнадцять душ. Навіть при такій кількості вже важко було дихати.

Я повторив запитання.

— Двадцять… Перервав їх знову.

— Стукайте поволі. Я не розумію.

Ще декілька разів перепитував і кожного разу мав ту саму відповідь — «двадцять чотири». Наступного дня опівдні прийшло до нас шестеро. Нас стало чотирнадцять. Не встигли вони розсістися, як знову відчинилися двері й зайшло ще дев’ятеро. Ми всі мали підвестися, аби дати їм зайти до камери. Я запитав наглядача:

— Нема вже в нас на підлозі місця. Де вони спатимуть?

Він відповів:

— Це ненадовго.

Стоячи, ми прочекали дві години. О шостій вечора наглядачі помінялися. Ми стукали в двері й безугавно домагалися, аби десь розмістили тих прибульців. Через годину після перезміни відчинилися, нарешті, двері. Ми зраділи. Але сталося щось неймовірне: не лише нікого не забрали, але додали ще десять душ.

Ми рішуче протестували, але даремно. Були змучені багатогодинним стоянням. Чекали ще до того часу, коли треба було лягати спати. Тих людей не забрали, і ми почали стукати в двері. Наглядач повідомив:

— Не можу нікого забрати. Це може зробити лише комендант.

Що ви хочете від мене?

— Гукніть коменданта.

Минула ще година. Ми гепали у двері як навіжені. Нарешті з’явився комендант.

— Хто бив обцасами в двері?

Ніхто не відповідав.

— Вайсберг, чия то робота?

— Не знаю. Не бачив.

Він запитав іншого й отримав ту саму відповідь.

— Що ви хочете?