Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

До них належав і Косіор. Здавалось, що така персона є недоторканною для ДПУ, і сам Єжов мав стояти перед людьми типу Косіора в стійці струнко.

Майже всі звинувачені з волі ДПУ ставали шпигунами. Велика частина звинувачених були водночас і терористами. Вигадані терористичні замахи були спрямовані не лише проти Сталіна, а й проти всіх членів Політбюро. Вже на зінов’євському процесі 22 серпня 1936 року Вишинський звинуватив троцькістів у тому, що «вони піднесли руку на вождів нашої партії Сталіна, Ворошилова, Жданова, Кагановича, Орджонікідзе, Косіора й Постишева».

Під цим кутом зору причини зміщення й імовірного арешту Постишева видаються загадковими. Людина, котру опозиціонери хотіли знищити, сама була арештована як опозиціонер? Це було більше, ніж загадковим. Але попереду було ще дивніше.

У Харківській в’язниці НКВС і на Холодній Горі сиділо близько п’ятдесяти студентів, звинувачуваних у терорі. Вони, начебто, створили організацію, що мала на меті вбивство секретаря Центрального комітету Комуністичної партії України, члена всесоюзного Політбюро товариша Косіора. Слідство проти цієї групи тяглося нескінченно довго. Про цю справу знала вся в’язниця. У «брехайлівці» завжди можна було зустріти когось із цих студентів, оскільки ДПУ не мало змоги їх ізолювати, бо їх було забагато.

Вони вже зізналися в усьому і з усіма подробицями. На якійсь партійній конференції вони мали вимкнути світло і під час загального замішання вбити Косіора. Слідчий під час слідства, що тяглося майже рік, завдав собі немало мороки, доки узгодив усі протоколи й провів усі очні ставки. Слідство було майже закінчене, коли в 1938 році стало відомо, що Косіор сам заарештований як троцькіст.

У сусідній з нами камері сиділо двоє студентів з цієї організації. Вони зізналися, що, як контрреволюційні троцькісти, замахнулися на життя партійного вождя товариша Косіора. В піднесеному настрої ми негайно передали їм новину про арешт Косіора. Що тепер буде? Уся павутина брехні ДПУ, так старанно зіткана, виявилася порваною. Що ж тепер виходить? Троцькісти вчиняють змову проти троцькіста Косіора? Чи, може, в контрреволюційних лавах панує таке безладдя, що вони навіть не знають, хто до них належить? Чи, може, троцькіст Косіор наказав здійснити терористичний акт проти себе самого?

Товариші поздоровляли обох студентів: «Напевне тепер вийдете на волю, а слідчого заарештують».

Кілька днів не було ні слуху ні духу. Потім обох викликали на допит. Повернулися вони побиті до крові. Їхні товариші були обурені: «Що з вами зробили? Чого вони зараз від вас хочуть?» Кожен із них розповів одне й те ж. Слідчий зустрів кожного з них словами:

— Ти, вошивий троцькісте! Виявляється, ти ще й провокатор!

Гадаєш, що зможеш водити нас за носа? Говори правду про твої злочини, бо поламаємо ребра!

Хлопці стояли безпорадні. Вони вже давно попідписували протоколи. Що від них хотіли тепер? Слідчий свого часу вимагав замаху на Косіора. Зізналися. Що йому треба зараз? Слідчий цього не казав, а лише бив їх.

Через кілька днів справа прояснилася. Усі п’ятдесят студентів довідалися через провокаторів, у чому вони мусять тепер зізнатися.

Кожен із них потім вніс ту саму поправку до протоколу: все, про що вони казали досі, відповідає дійсності за винятком однієї деталі — жертвою замаху мав бути не Косіор, а Каганович. Косіора вони, мовляв, назвали з метою збити з пантелику ДПУ й оточити його ореолом більшовика, якого опозиція хотіла вбити.

Слідчий був занадто лінивий для того, щоб починати слідство заново й заново писати протоколи. Скрізь, де в протоколах було «Косіор» він виправив на «Каганович». Правдивість кожної поправки в’язні ствердили своїми підписами. Все було в ажурі. Протокол було відправлено до «ОСО», а студентів — до Сибіру.

Читач не повинен думати, що ми могли дозволити собі вільно розмовляти в камерах. Ми часом мали значно більше свободи, ніж люди поза в’язницею. Але й ми мусили остерігатися. Певних тем ми не торкалися взагалі або тільки таємно, і то серед близьких приятелів. Наприклад, дуже рідко хто відкрито висловлював сумніви стосовно провини звинувачених на московських показових процесах, хоч ми всі були переконані, що Сталін, із власних міркувань, безпідставно послав тих людей на смерть. ДПУ мало своїх шпигів у всіх великих камерах. Ми викривали їх дуже швидко. Вони були не тільки інформаторами. До їхнього завдання входило передусім написання зізнань для безпорадних в’язнів. Великі масштаби арештів спонукали слідчих ДПУ користуватися таким методом. Вони не мали часу чекати, доки в’язень сам, нарешті, зрозуміє, чого від нього вимагають. Ритуал забороняв безпосереднє диктування протоколу. З цією метою вербували в’язнів в обмін на дрібні пільги і розміщували їх по камерах. Звичайно, ці люди сиділи в камерах внутрішньої в’язниці.

Переважно це були незлі люди. Фабрикуючи зізнання для в’язнів, у багатьох випадках вони дбали про інтереси в’язнів. У зізнаннях було багато літератури, багато теорії і мало фактів. Не раз подавали вони факти, проти яких звинувачувані пізніше могли довести своє алібі.

У 1939 році, після великого перелому, в’язні, які ще не були відправлені до таборів, повідмовлялися від своїх зізнань. Якщо ж при цьому могли об’єктивно довести неправдивість своїх попередніх свідчень, мали великий шанс на відновлення слідства.

У малих камерах на Холодній Горі провокаторів майже не було.

Але Македон все одно поводив себе дуже обережно й довіряв лише мені. Щоправда, він дуже лаявся зі мною, але при восьму тому був переконаний, що до зради я не здатний:

— Що ти думаєш про Мишка? Чи не думаєш, що то один із них?

Молодий Мишко, котрий так зворушливо дбав про Кушнаренка, був дуже симпатичною людиною. Він був інтелігентним, рухливим і жертовним. Дуже