Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Я подумав про те, як революція змінила людей.

Ми заговорили про Гвахарію. Андерс тоді мені розповів:

«Гвахарією володіла лише одна ідея: гроші. Він хотів при допомозі гарних заробітків підняти виробництво. А коли Гвахарія щось вирішить, то стає маніяком. Не було жодної ділянки на комбінаті, яку б він не реорганізував, починаючи з коксових батарей і кінчаючи діловодством.

Починалося це так: бракувало паровозів, і почали траплятися перебої на траспорті. Гвахарія написав до Орджонікідзе й отримав 10 паровозів.

Хотів дістати ще одинадцятого. Взагалі Орджонікідзе ні в чому йому не відмовляв. Гвахарія мав усе, чого хотів: гроші, машини, сировину.

Орджонікідзе звільнив його від дотримання трудового законодавства і дозволив експериментувати. Але коли йшлося про паровози, він був ощадливим. Власне, саме тоді Каганович реорганізовував залізничний транспорт і йому була потрібна кожна машина. Центральний комітет відніс розвиток транспорту до найважливіших проблем другої п’ятирічки. Орджонікідзе написав племінникові: «І не соромно тобі домагатися ще одного паровоза? Краще поверни один назад». Гоноровитий Гвахарія був вражений. Він викликав керівника внутрішнього транспорту й між ними відбулася така розмова:

— Скільки ти заробляєш?

— 400 карбованців, товаришу директоре.

— Якщо обійдешся без одного паровоза й вилучиш його з руху, то отримаєш додатково ще 200 карбованців. За другий — ще 300, 450 за третій і так далі.

— Це неможливо, товаришу директоре. Нам потрібен ще один паровоз, бо інакше транспорт зупиниться.

— Іди й подумай тиждень.

Через тиждень той чоловік вже заробляв 2 000 карбованців, а Наркомат заощадив 30 000».

Я запитав Андерса:

— Не розумію, як це могло бути?

— Дуже просто. Половина паровозів простоювала. Їх просто належно не екплуатували.

— Але ж, коли паровози простоювали, то вони нічого й не коштували. Як можна було таким чином заощадити 30 000 карбованців?

— Вони стояли, але під парами. Люди просто погано працювали, а машини належним чином не використовувалися.

— Як же Гвахарія примусив їх до збільшення продуктивності праці?

— То було також просто: керівник транспорту вчинив з машиністами та крановщиками так само, як Гвахарія з ним — пообіцяв гроші. Суттєво підвищів їхні заробітки та узалежнив їх від результатів праці інших. Коли тепер машиніст прибував, а крановщик ще не був готовий, то замість того, щоб спокійно чекати, він починав його підганяти, бо втрачав гроші. Так само крановщик кричав на машиністів, якщо доводилося їх чекати. Гвахарія всіх перевів на оплату згідно з кінцевим результатом. Він поставив на сталеварному заводі все догори дном. Для виплавлення сталі потрібні різні добавки. Були серед них дуже дефіцитні, з якими було легше працювати, і всі намагалися вживати саме їх. Гвахарія давав керівникам за кожну тонну сталі певну кількість жетонів — червоних і жовтих. За червоні доменний майстер міг отримати зі складу дорогі, дефіцитні добавки. Але якщо він ті жетони притримував і послуговувався жовтими, то більше заробляв. Жетони відповідали певним грошовим квотам і тепер майстер, щоб зекономити кошти, намагався використовувати саме жовті.

Як і на всіх великих підприємствах Радянського Союзу, у нас було погано з постачанням. І в цій діяльності Гвахарія впровадив значні зміни.

Труднощі з постачанням я знав із власного досвіду роботи в інституті й на будівництві. Основне зло полягало в тому, що керівники будов та директори заводів мали більше грошей, ніж коштували потрібні їм товари. Державні ціни на промислову продукцію та сировину, — якщо їх порівнювати з цінами вільного ринку, — були дуже низькими. Отже, постачання цими продуктами мало бути лімітованим. Інакше, кожне підприємство намагалося набрати побільше, наприклад деревини, й продати її своїм робітникам за низькими цінами. Переважна частина робітників і селян у Радянському Союзі мешкала в невеличких будиночках. Деревина є бажаним матеріалом для будівництва й опалювання. Але кубометр дерева, проданий державою своїм споживачам, коштував у чотири рази більше за кубометр, що ішов на заводи для випуску продукції. Ця різниця цін роз’їдала радянське народне господарство як ракова пухлина. Кожен завод, кожен інститут, кожна будова намагалися увірвати якомога більше сировини. Вони пожадливо хапали все, що можна було вхопити, і забивали тим добром свої склади. В нашому інституті на складі лежало декілька тонн міді, що складало нашу десятирічну потребу. Але начальникові відділу постачання все здавалося, що її мало.

Те ж саме робилося на всіх інших підприємствах Радянського Союзу. Одні мали багато цементу й не мали деревини, інші ж — навпаки. Але в обох випадках робота стояла. Союзні закони забороняли підприємствам обмінюватися товарами. Але це правило порушувалося, що й давало можливість якось виходити зі становища.

Начальник служби постачання в Макіївці мав у своєму розпорядженні величезні склади, на яких було накопичено добра на кілька десятків мільйонів. Він був щасливим, бо не мучився, як інші постачальники. Величезний авторитет Гвахарії відчиняв йому в Москві всі двері. Успіхи в будівництві Макіївки дуже втішали Орджонікідзе, і він не відмовляв племінникові ні в чому.

Якось Гвахарія викликав головного бухгалтера:

— Скільки коштують наші склади?

— 20 мільйонів, товаришу директоре, і ця сума постійно збільшується. Маємо труднощі з виплатами на наступний місяць. Якщо споживачі вчасно не сплатять гроші, а банк не дасть кредитів, у нас не стане грошей на виплату заробітної плати.

— Громадянине бухгалтере, з цього часу бухгалтерія отримуватиме премію в розмірі 1% готівкою від суми, що є в