Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Лагодіна й поцікавилося його біографією. З викладених ним даних енкаведисти довідалися, що Лагодін колись був комуністом і був виключений з партії. Тому він належав до людей, які підлягали арешту. В тій малій провінційній місцевості проти нього не було ніякого матеріалу. На нього не була заведена справа. Звернулися до Харкова. Лагодіна не могли заарештувати, бо ніхто на місці не міг його завербувати — його ніхто не знав. Зробили так само, як свого часу вчинили зі мною. Кілька разів його викликали й допитувались про знайомих, уже заарештованих. Їхні імена передавали телефоном до Харкова. Але і в Харкові з його завербуванням було нелегко. Він після виключення з партії до такої міри уникав контактів з людьми, що його ніхто не знав. Не мав дружини, не мав дітей, не мав приятелів, не мав сталого місця проживання. Але вербовщик, зрештою, знайшовся.

У внутрішній в’язниці НКВС сидів чоловік, котрий знав його з давніх часів. Звали його Руденком, був він керівником якогось будівельного тресту. Муляр Лагодін кілька років тому працював в одному з підрозділів того тресту. ДПУ могло тут убити двох зайців одним пострілом: звинуватити в саботажі як будівельних керівників так і самих будівельників. Руденко натурально не знав, що Лагодін став муляром і працював в його тресті. Він знав Лагодіна ще з часів, коли той був директором і поважним членом партії. ДПУ повідомило його про долю давнього колеги і пов’язало їх між собою. Руденко «завербував» Лагодіна і видав йому рекомендацію саботажника.

З автобіографії Лагодіна НКВС довідалося, що він кілька років тому працював на будівництві промислового об’єкту в Донбасі. Після закінчення роботи один із об’єкта на цьому будівництві завалився.

Нещастя трапилося тому, що керівник будови при десяти градусах морозу примушував мурувати без застосування необхідних технічних засобів. Цемент не скріпив належним чином цеглу. Навесні, під час сильної бурі, ціле крило того об’єкту завалилося.

Власне, Лагодін протестував проти подальшої роботи без штучного підігрівання бетону. Але керівник будови знехтував застереженням простого робітника, щоправда, не з контрреволюційних міркувань. Підігрівання потребувало б додаткових витрат, а він уже не мав ніяких вільних коштів. Хотів довести будівництво до кінця без фінансових ускладнень і сподівався, що зможе без цього обійтися.

Усі ці обставини можна було з’ясувати об’єктивно. Саме ця катастрофа свого часу викликала судовий процес. Керівника будови — а це було ще до початку «великої чистки» — покарали за недбалість щодо обов’язкового контролю. Десь там же на будові й відбув покарання. Але це не позбавило від звинувачення в контрреволюції.

Лагодін вимагав тогочасних протоколів судового засідання, та йому це не допомогло. Після недовгого «конвеєра», Лагодін та Руденко під час очної ставки погодилися на такий протокол: Руденко віддав наказ здійснити саботаж, а Лагодін його виконав.

У той час рух у камерах був дуже інтенсивним. Терміни слідства підлягали скороченню. До камери безперервно надходили нові люди, інші ж відбували етапом. Я остерігався заводити нові знайомства: друзі відходили, а я залишався. Розлука ж завжди була важкою.

Новина про нову хвилю арештів пригнітила мене й Кушнаренка. Македон же втішався з чужого нещастя. Інші ж сподівалися, що надмір арештованих колись має повалити брехню про «ворогів народу». Сталін це, нарешті, зрозуміє й звільнить їх. Але вони не знали Сталіна.

У кожній камері в’язні сперечалися з приводу можливого сенсу хвилі нових арештів. Одним здавалося, що причина в потребі трудових ресурсів на Далекій Півночі, які не можна було задовольнити звичайним шляхом. Я був категорично проти цієї ідеї, але Лагодін підтримав її.

— Ніхто не буде будувати каналів, не будучи змушеним до цього. Праця там тяжка, а клімат дуже суворий. Треба платити подвійну платню, а це дорого. Ми — найдешевша робоча сила.

— Ми — найгірша робоча сила, яку тільки знала історія, — відповів я. — Лагодін, ви ж марксист. Знаєте, що примусова праця в усіх її проявах — поневолення та панщина — колись панувала в усій Європі. Її заступила вільна наймана праця, і головна причина полягає в тому, що вільна праця продуктивніша, ніж примусова, і тому вигідніша для роботодавців. Але не про це я хочу сказати. Кріпаки не були професорами університетів, яких зараз посилають на Північ. Глянь на наш інститут. Треба було двадцять років для того, щоб радянський уряд, завдаючи собі безмежно великої праці та несучи величезні витрати, створив наукові колективи дійсно видатних фізиків. А що тепер? Шубников, один із лідерів фізики низьких температур у країні, копає лопатою канаву в Арктиці. Розвиток промисловості азотних сполук залежить від праць його лабораторії. Арештували Обреїмова, нашого колишнього директора. То стара людина, котра, напевне, не зможе втримати в руках лопату, хоч і був гарним фахівцем у галузі фізики кристалів. Чи маєте ви уявлення, скільки коштують такі спеціалісти як Обреїмов чи Шубников? І що буде з інститутом? Його не закриють, що було б у даній ситуації найкращим виходом, він буде працювати й надалі, і поглинатиме великі гроші. Однак, нікому нічого не доведеш.

Тут втрутився Македон.

— То вам завжди лише здається, що вас не замінити. Забрали всіх директорів заводів, усіх головних інженерів, усіх керівників відділів, їхні місця зайняли інші. Але ж продовжують вироблятися трактори й автомобілі, виплавляється сталь. Нічого нас дурити.

Обійдемося і без вас.

— Македоне, науковий інститут це тобі не завод. Якщо на місце гарного інженера поставити поганого, зросте брак і понизиться якість. Трактор витримає лише три роки замість п’яти. Але відразу цього не помітиш. Після того ж, як у нашому інституті відразу заарештували вісім наукових керівників, його можна закривати, бо їх немає ким замінити. Уяви собі, що в якійсь лікарні заарештовано всіх лікарів. Залишилися самі тільки санітари, сестри та хворі. Все йде по-старому. Навіть декому стає краще. Але ж операцію вже ніхто не зможе зробити і лікарня без лікарів — то вже не лікарня.