Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Цих людей тримають аж до закінчення слідства у внутрішніх в’язницях. Потім присилають їх сюди, або до четвертого корпусу, або до загальних камер другого корпусу.

Холодна Гора складалася з великої кількості ізольованих будинків. Наш блок являв собою корпус № 2.

— У чому ж звинувачують тих людей?

— Та все це ж саме: шпигунство та агітація за відокремлення їхньої вітчизни від Союзу Радянських Соціалістичних Республік та приєднання до капіталістичної батьківщини.

— Та це ж дурниця. Як можуть німці Поволжя приєднатися до Берліна?

— Я теж цього не розумію. Мені не приходилося зустрічати німців Поволжя. Зате доводилося зустрічати багато німців з Дніпропетровської області. Вони розповідали дивні речі. ДПУ вичікувало закінчення жнив. Потім щонеділі забирали приблизно чверть чоловіків. Упродовж місяця колонія була, фактично, ліквідована. Жінок вислано до Сибіру на «вільне поселення», дітей забрано до Північного Кавказу, де їм дали російські прізвища, щоб родичі ніколи не могли їх віднайти, і навчають російською. Діти забувають про своє походження.

Я вжахнувся й не міг у це повірити. Сталін був першим Народним комісаром у справах національностей. Написав велику книжку з національних питань. Російська революція проголосила у своїх гаслах волю малим народам і культурну автономію меншинам.

Сталін сам здійснював під час революції та громадянської війни цю ленінську національну політику. Кожен народ, що живе на своїх теренах, отримав власну автономну республіку. Національні групи, розпорошені на територіях великих народів, отримали газети, клуби й театри своєю материнською мовою. Одвічна ворожнеча народів старої Росії припинилася. Ніхто вже не почувався пригніченим і утворився братній союз різномовних народів. Здійснення соціальних прагнень революції було справою майбутнього. Воно залежало від розвитку продуктивних сил держави. Але національна проблема була закрита остаточно. А зараз, через двадцять років після революції, Сталін знов її відкриває. Це важко було зрозуміти.

Через рік я перебував у загальній камері, що вміщувала 260 представників 22 різних народів. Я міг тоді переконатися, що українець казав правду. Національні меншини в головних містах народів Союзу підлягали повній ліквідації. Винищенню також часто підлягали й корінні народи, що мали власні терени осілості. Фантазія чекістів не знала меж. Ті, хто повертався з Півночі, розповідали зовсім неймовірні історії. Десь у північній Росії поблизу Уралу жив собі маленький народ, етнічно споріднений з фінами. Я забув його назву.

Мова того народу належала до угро-фінської групи. Але ті люди про це нічого не знали. Відомо це було лише професійним філологам.

Від одного з них і довідалися про це гебісти. Заарештували неповинних людей і примусили їх зізнатися, що мали намір відірвати свої поселення від Радянського Союзу і приєднатися до Фінляндії. Гебістам не завадила та обставина, що ту землю відділяли від Фінляндії 1000 кілометрів російської території. Всіх було вислано до таборів.

У загальній камері я зустрічав греків, які мали намір прилучити заселені ними околиці Таганрога до Греції, віддаленої від них морем.

Зустрічав я й болгарських городників, які хотіли перетягти частину південної України до Болгарії. Далекосхідні меншини працювали над приєднанням до Японії, Китаю та Маньчжурії. Меншини Кавказу — до Персії та Туреччини. В Центральній Азії малі народи шукали контактів з Афганістаном. ДПУ не було вередливим. Була потреба в сепаратистських рухах — воно їх вигадувало, не дуже турбуючись географічним положенням та історією цих малих народів.

Вони вишукували irredentism серед примітивних меншин, які зовсім не піклувалися про свої етнічні стосунки з іншими народами.

ДПУ здійснювало репресивні заходи проти певних груп, не проголошуючи їх відкрито. Ці заходи не знаходили відображення ні в державному законодавстві, ні навіть у адміністративних розпорядженнях. Але боротьба проти національних меншин, що розпочалася в 1937 році й допровадила до винищення меншин у російських містах, була явною. Пізніше до камери прийшли офіцери, які мені розповіли, що отримали з Наркомату оборони вказівку подати відомості про наявність серед офіцерського складу підрозділів осіб польської, німецької, литовської та інших неросійських національностей. Офіцери, які потрапили до того переліку, за два дні були звільнені з армії й пізніше заарештовані. Так режим здійснював репресії проти національних меншин.

Я не міг заспокоїтися і продовжував дискусії з українцем.

— Я лише одного не розумію: у прийнятій минулого року сталінській конституції гарантовано право кожному народу на вихід із Союзу Радянських республік. Як можна офіційно звинувачувати людей у тому, що вони хотіли скористатися своїм конституційним правом?

Українець знизав плечима.

— А все те, що з нами тут виробляють? Чи є воно конституційним? Ми не винуваті, а нас ізолюють.

— Ти не зрозумів мене, товаришу. Дійсно, нас ув’язнили, незважаючи на те, що ми невинуваті. Але ж нас звинувачують у дійсних злочинах і змушують у тому зізнатися. Не приходить же їм в голову звинувачувати нас у тому, що ми боролися за перемогу соціалістичної революції. Однак же, як ти кажеш, представники національних меншин звинувачуються в тому, що хотіли скористатися своїми конституційними правами.

— Але ж, друже, ніхто ту конституцію не сприймає всерйоз.

У конституції йдеться також про свободу слова, праці, зібрань. Хіба ти в це віриш?

Українець був людиною скромною, але мудрою. Наша розмова переходила на небезпечний ґрунт. Незважаючи на це, я відповів:

— Друже, це не зовсім так. Звичайно, свободи слова немає. Якби сьогодні хтось пішов на харківський базар і проголосив там промову, його негайно забрали б. Але ніхто його не звинувачував би в тому, що він скористався конституційним правом свободи слова.

Його примушували б зізнатися в тому, що він є агентом гестапо.