Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Заарештували Ягоду, багаторічного начальника ДПУ. Як ми всі ненавиділи цю людину! Засновник ЧК Фелікс Едмундович Дзержинский був чоловіком твердим і безжальним. Але ніхто не міг відмовити йому в чесності. Уже навіть шляхетні риси його обличчя свідчили про це. Його наступник Менжинський мав вигляд науковця.
Під його керівництвом ще не доходило до великих дурниць. За часів Ягоди народні маси зненавиділи ДПУ. Ніхто вже не визнавав наявності в діяльності ДПУ доброї волі. У часи громадянської війни багато хоробрих революціонерів пішли до ЧК. Робочі люди вбачали в ЧК меч революції. З часів Ягоди кожна пристойна людина уникала контактів з ДПУ. Фотокартки Ягоди рідко з’являлися в газетах. Риси його обличчя були підступні й жорстокі. То були риси бюрократа й безжального вбивці. Він нагадував німецького Гіммлера. Вся країна раділа, коли після процесу Зінов’єва його було знято, а пізніше заарештовано. Всі вбачали в тому сигнал, що Сталін зрозумів фіктивний характер процесу й притягнув Ягоду до відповідальності. Ми від щирого серця вітали призначення Єжова. Але як же ми були невдовзі розчаровані. Те, що сталося за Єжова, уже не було просто брутальним катуванням уявних ворогів режиму. Це вже був довершений ідіотизм режиму, який систематично підривав своє коріння в народі.
Але навіщо було заарештовано Ягоду? Чи й він має виступити в показовому процесі? То було б цікаво. Він, принаймні, мусив добре знати, як готують звинувачуваних до того, щоб вони повторяли на публічних показових процесах облудні звинувачення проти самих себе. Чи, може, знайомство з тими методами нічим йому не допоможе? Чи техніка гебістів виявиться ефективною в застосуванні її до власного вождя?
Дуже важко було щось зрозуміти. Очікуваний процес Бухаріна мав бути логічним завершенням усіх тих процесів. Стара гвардія революції була б у такий спосіб винищена до передостаннього чоловіка. Останнім був САМ, той що в Кремлі. Але Ягода? Що він мав спільного зі старими більшовиками? Чи не буде вже сама його поява на тій лаві підсудних поганбленням пам’яті мучеників революції?
А може, вже не дійде до процесу Бухаріна? Можливо, Сталін, нарешті, второпав, які рани завдала чистка державі? Можливо, перелом наступить уже зараз?
Я вже нічого не розумів і був змучений очікуванням. Встав і почав приводити свої речі в порядок. Мою увагу привернули хутряні рукавиці, які Лаура Михайлівна передала мені в листопаді. Чому саме хутряні рукавиці? Мене ж не висилають до таборів. Лаура Михайлівна помилилася. Я приліг й почав приміряти ті рукавиці. Щось зашелестіло всередині. Я підскочив, як від електричного удару. Узяв уламок скла й розпоров рукавицю. Всередині був шматок цигаркового паперу. Я розгорнув його й прочитав:
«Єва на волі, в Австрії. Також і Вікі (то був Євин брат) місяць тому повернувся до Відня. Дорогий Алексе, ми сподіваємось і на твоє швидке повернення, але будь обережним. Зроби зупинку по дорозі додому в Празі і дай нам про це знати. Про твій арешт уже знає цілий світ як і про те, що ти комуніст. Знають про це й ті, кому не треба про це знати, а саме поліція».
Я вже не міг влежати спокійно. Виявляється, що всі вже виїхали й очікують на мене. Чи то не риторика? Чи мала Лаура Михайлівна підстави для написання листа в той спосіб? Чи цікавилася моєю справою у прокурора, як я свого часу цікавився справою її дочки?
Чи пообіцяв він моє звільнення?
У збудженні я бігав по камері з кутка в куток. Наближення звільнення ще не вкладалося в моїй голові. Підсвідомо я був переконаний, що буду перебувати тут до закінчення «великої чистки». День звільнення колись мав прийти, але не зараз.
Через три дні з допитів повернувся Македон, — блідий і напівживий. Мовчав. Було відразу видно: доконали. Розколовся, але заперечував, що допит мав якесь важливе для нього значення. Був задумливий і не хотів переді мною розкриватися. А ще недавно лаяв мене, коли я розповів йому про своє тимчасове зізнання влітку. Він, Македон, мовляв, ніколи не розколеться. Швидше дасть порізати себе на шматки. Тепер же бачив: Македон розколовся. Але він заперечував. Значно пізніше я довідався від одного в’язня, який належав до його групи, що я мав слушність.
Гевонді повернувся з шпиталю, був у доброму гуморі й розповідав нам байки та анекдоти. Він знову став громовідводом, який знімав напругу між мною та Македоном. Через кілька днів з’явився новоприбулець з «брехайлівки». Українець. Він багато розповідав про арешти серед національних меншин. У місті ліквідовано всі клуби — поляків, латишів, вірмен та інших. Він нарахував близько п’ятнадцяти народностей, що підлягали переслідуванню. Усіх чоловіків з цих груп заарештовано. Арештовано також кожного, хто мав німецьке чи вірменське прізвище. Серед них було багато росіян з німецькими прізвищами, які, можливо, були шостим поколінням після німецьких предків. Зараз вони були справжніми росіянами, що ані слова не розуміли німецькою.
Я запитав його:
— Що ж, у такому разі, зробили з Німецькою республікою Поволжя? Або з Вірменською радянською республікою? Не можуть же вони заарештувати весь народ?
— Звичайно, ні. Але вони арештовують в Німецькій республіці Поволжя значно більше людей, ніж у середньому по Росії. Складається враження, що вони хочуть ліквідувати національні меншини в російських та українських містах.
— Чи багато з них ви зустрічали в «брехайлівці»?
— «Брехайлівка» ними переповнена.
— Як це? Вже протягом місяця до нас в камеру не з’являвся
