Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
— Чекісти мають рацію. Якщо тут, у в’язниці, де сидять вороги народу, хтось вивісить з вікна червоний прапор, то це й буде контрреволюційна демонстрація.
— Але ж, Македоне, якщо тут сидять справжні контрреволюціонери, то чому вони для контрреволюційної демонстрації мають послуговуватися кольором революції?
— Хіба я знаю, що такі бандити можуть учинити. В усякому разі, чекісти не можуть допустити у в’язницях ніяких демонстрацій.
— Ти говориш дурниці, Македоне. Уяви собі комуністів у гітлерівських в’язницях. Есесівці обшукують камери напередодні річниці приходу до влади Гітлера. Що вони конфіскуватимуть? Прапори зі свастиками? Певно, що ні. Шукатимуть червоних прапорів.
Вони не боятимуться, що німецькі комуністи влаштують демонстрацію з прапорами зі свастикою. Та й, взагалі, не лише у в’язницях, а в цілій країні навряд чи хто буде використовувати символи ворожого руху, а не свої власні. Якщо НКВС шукає тут червоних прапорів, то визнає, що ми не контрреволюціонери, а революціонери, для яких день революції так само свято, як для них самих. Хіба це неясно, Македоне?
Інші мовчали. В глибині своїх душ вони визнавали слушність моїх слів. Але ця розмова здавалася їм небезпечною.
Македон почав лаятись:
— Або я знаю, що ти за чортяка Вайсберг!? Може, дійсно, ти є терористом та іноземним шпигуном. Говори лише за самого себе.
Я не знаю, що інші мають на своєму сумлінні. Хіба НКВС не знає, що робить?
Я вже не відповідав. Македон розпалював себе все більше й більше.
Очікувана 7 листопада амністія не надійшла. Навіть сподівання на кращий харч у цей день виявилися марними. Дали нам капустяний суп без жодних слідів жиру. Навіть прогулянку того дня було скасовано. Так минуло свято революції. Не дозволялося співати. Але стримати нас від того не вдалося. Серед нас були українці, що чудово вміють співати народні пісні. Але в цей день ми співали старі пісні часів революції. В очах декого із нас стояли сльози. Співали ми тихо, але наглядачі почули нас і полишили наші співи поза увагою.
Олена надіслала 500 карбованців. Їх повинно було вистачити майже на рік. А при заощадливості то й надовше. На початку листопада, після отримання білизни, я довідався, що моя теща вдома.
Серед усього іншого я отримав пару хутряних рукавиць. Хутро було як з середини, так і з зовні. Це трохи мене здивувало. Чи Лаура Михайлівна гадала, що я буду носити рукавиці в камері? Чи сподівалася, що мене буде заслано до північних таборів? То був недобрий знак.
Пізніше містерія прояснилася. Всередині рукавиці був лист.
…Тут я маю розповісти про один випадок. Я хотів повідомити Лауру Михайлівну про те, до кого вона мала звернутися. Після арешту Єви ми разом обговорювали заходи, що мали їх здійснювати. Лаура Михайлівна говорила з багатьма людьми, в тому числі і з буржуазним журналістом, кореспондентом віденської газети «Нойє фрайє пресс» інженером Ніколасом Бассексом. То була дуже поінформована людина, і він дав матері Єви кілька добрих порад. Але ми його не послухались. Тепер мені здавалося, що треба піти вказаним ним шляхом.
Я довго думав, як повідомити про це Лауру Михайлівну. Потім я вирішив вигаптувати ім’я Бессекса на комірі своєї сорочки якраз у місці, призначеному для монограм. Я зробив це латинськими літерами, яких наглядачі не розуміли. Вони могли подумати, що то моє власне ім’я. Через тиждень я отримав випрасувану сорочку. Вираз «Бассекс» щез. У той час я не міг дізнатися, чия то була робота, — наглядачів чи тещі. Лише через десять років я дізнався, що Лаура Михайлівна отримала напис «Бессекс» і неправильно його зрозуміла. Вона на той час вже забула свої з ним розмови й вирішала, що саме він є причиною мого арешту.
Для більшості моїх товаришів слідство було закінчене. В другій половині листопада вони пішли етапом.
Найтяжче мені було розлучатися з Бойком. Я почав навчати розумного селянина математиці й фізиці. Щодня після обіду ми просиджували з ним дві години. Частина стіни під вікном була пофарбована чорною фарбою й вона мала нахил до вікна в 45 градусів.
В’язничний мур мав товщину майже в метр, і ми мали ідеальну дошку для писання. Крейду я зробив сам. Я наколупав штукатурки зі стіни, розтер її в порошок, розчинив у воді й утворив пасту. Потім сформував чотиригранний пруток й дав йому висохнути. Мені ніколи в житті не доводилося користувався кращою крейдою. Правда, була вона недостатньо твердою для того, щоб впровадити мій винахід у торгівлю. Бойко був учнем, котрого увага, інтелігентність та вдячність радували моє серце. Він віддячив за мої труди ґрунтовними розповідями про сільське господарство.
Ще лишався Каганович. Якось вранці відчинилася «кормушка» і наглядач звернувся до Кагановича:
— Збирайся з речами!
Було видно по всьому, що запросили його не на допит, а до табору. Всі ці люди ніколи не ставали перед судом. Вирок їм підписувала адміністративна комісія, звана «ОСО» — спеціальна комісія при Народному комісаріаті внутрішніх справ у Москві, яка складалося з представника Генеральної прокуратури, заступника Народного комісара внутрішніх справ і постійного секретаря. До бюро «ОСО» на Луб’янці в Москві приходили з усієї країни пропозиції слідчих. Лише деякі справи, дійсно, розглядалися. Для розгляду ж усіх справ не було ніякої технічної можливості. Щоденно треба було приймати тисячі рішень. Чинність комісії зводилася до чинності секретаря, який безперервно ставив під вироками печатки. Права «ОСО» були обмежені. Вона нікого не могла скарати на смерть. До осені 1937 року вона могла виносити вироки лише до п’яти років концентраційних таборів. Пізніше, коли було введено максимальний судовий вирок в 25 років, «ОСО» також було дозволено
