Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Усупереч очікуванню, 17 січня опівночі мене знову викликали.
Серце мені защеміло. Знову допит. Я належав до людей, які втрачають рівновагу, якщо дійсність не відповідає їхньому очікуванню.
Я проаналізував своє становище й дійшов висновку, що приблизно рік матиму спокій. Чого знову хочуть від мене? Чи все-таки вирішили зламати мій опір?
Ошелешений і паралізований страхом, ішов я за наглядачем.
«Брехайлівка» була, як ніколи, переповнена. Селяни, директори заводів, офіцери та інженери, комуністи й позапартійні стояли стиснені в приміщенні, в якому навіть дихати було важко. Всі вікна були зачинені, бо люди не хотіли слухати зойків катованих. Через кожні кілька хвилин солдати забирали когось на допит. Цілу ніч мене ніхто не викликав, а на ранок мене було забрано «додому». Я полегшено зітхнув. Можливо, це була помилка? Можливо, все ж таки, мої теоретичні передбачення були вірними?
Проте недовго довелося чекати. Опівночі знову відчинилася «кормушка».
— На В… Наглядач не мав права називати все прізвище. Це робилося для того, що вони часто помилялися номером камери, і щоб в’язні не могли довідатися про те, хто сидить у сусідній камері. Того належало уникати. Щоправда, всі засоби обережності стали на той час ілюзорними. Масові арешти, що приносили щодня сотні нових людей із волі, порушили ізоляцію. У «брехайлівці» зустрічались люди з різних камер і обмінювалися прізвищами своїх співкамерників.
Опріч того, важливі відомості передавалися по всій в’язниці перестукуванням. Щоправда, внутрішня в’язниця НКВС ще гарантувала достатню охорону від контактів. Отож, важливих в’язнів тримали саме у внутрішній в’язниці, аж доки їх слідство не буде в основному закінчене. Але навіть тут, на Холодній Горі, стражники мали дотримуватись інструкцій.
— На В… Два співкамерники, прізвища яких починалися на В, підійшли до дверей і пошепки назвали наглядачеві свої імена. Я був третім.
Він узяв із собою мене.
І знову я простояв цілу ніч. Але тепер уже з настанням ранку мене не повернули на Холодну Гору. Вдень «брехайлівка» була напівпорожньою. Можна було лягти й поспати. Оповідали багато новин, але я їх не слухав. Чого вони знов хочуть від мене?
Наступного ранку прибув тюремний фургон і забрав більшість підслідних, але я залишився. Об одинадцятій перед полуднем, тобто в дуже не звиклу пору, забрав мене солдат на допит до слідчого. Був то Вайсбанд. Побачивши його, я зрадів.
— Сідайте, Вайсберг.
Він узяв у руки папери. Я звернув увагу на те, що він звертався до мене на «ви».
— Вайсберг, чи врешті зізнаєтеся?
— Мені немає в чому зізнаватися.
— Олександре Семеновичу, двадцять душ свідчать проти вас.
Кому маємо вірити — вам чи свідкам?
— Не знаю.
— А я знаю, бо вірю більшості, й ви повинні, нарешті, це зрозуміти, інакше заплатите головою.
— Громадянине слідчий, скажіть мені: якщо двадцять свідків стверджуватимуть, що я мурин, а я всупереч тим свідченням переконаний, що я білий, то чи маю я підписувати, що я мурин?
— Вайсберг, усі ці ваші штучки вам не допоможуть. Якщо зараз не зізнаєтесь, постанете перед «трійкою» і будете не пізніше 15 листопада розстріляні. То є останній термін.
— Це дуже сумно. Якщо і згину, то без вини.
— Вайсберг, мені шкода вас. Ви ж мудра людина, фахівець, професор. Можете ще стати дуже корисним для країни.
— Я не зробив нічого такого, що принесло б країні шкоду. Навпаки, завжди старався бути їй корисним. Якщо вас це турбує, то не треба було відривати мене від роботи.
Досвід останніх двох місяців посилив мій опір. Я вже не мав жодних ілюзій щодо державного апарату. Для мене вже стало ясним, що соціалізм переможе лише після повалення цього апарату. Боротьба, яку я провадив проти натиску слідства, стала для мене боротьбою політичною. Вже не йшлося лише про моє особисте життя та свободу. Йшлося про більше. Я мав підсвідоме відчуття, що від моєї поведінки тут залежатиме моє почуття самоповаги в майбутньому.
Вайсбанд змінив тон. Дивна річ, але його реакція не була гострою.
— Вайсберг, я не маю бажання дискутувати з вами. Я вже не веду ваше слідство і викликав вас сьогодні з іншого приводу. Ваша дружина хоче з вами розлучитися.
Мені потемніло в очах. За цей час я зовсім забув про Єву. Останній раз зі мною розмовляв про неї Рєзніков. Якось він показав мені копію вироку ленінградського суду й сказав: «Ваша дружина отримала за шпигунство вісім років і пішла до табору в районі Архангельска. Якщо зізнаєтеся, можете потрапити до того самого табору». Я вже не вірив жодному його слову й зухвало відповів: «То було б посиленням покарання. Ми на волі не терпіли одне одного».
Чи Вайсбанд хотів пограти мені на нервах? Ні, цього разу все було серйозно.
Він витяг якогось папірця і простягнув його мені. То був лист з адвокатської канцелярії мого брата у Відні. Я
