Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Комаровський був мовчазним і пригніченим. Нудьга гризла його серце. Він не отримував з дому ні білизни, ні грошей. Чи, може, його дружина також була заарештована? У такому разі хтось із рідних повинен би турбуватися про них обох. Ні, його нудьга була викликана чимось іншим. Можливо, дружина зреклася його прилюдно? Багато жінок вчинили саме так після арешту своїх чоловіків, щоб не розділити їх долю. Македон лаявся:

— Комаровський, не журись за ту дівку. Якщо вона полишила тебе в біді, то не варто за неї турбуватись.

Комаровський промовчав, але пізніше, коли трапилася нагода, розповів мені:

— Моя дружина не така. А що їй було робити? Вона також комуністка й член міського комітету партії. Напевно, від неї вимагали заяви. Хіба вона могла відмовитися? Була б виключена з партії і наступного дня заарештована. Хто б турбувався потім про дітей?

Ймовірно, написала в газету що зрікається мене, «ворога народу», що проклинає годину, коли мене зустріла й тому подібне. Власне те, що читає щоденно в газетах. Вісімнадцять років ми були разом.

Шістнадцятирічною дівчиною вона була в моїй партизанській групі, коли ми боролися проти Петлюри. Будучи пораненою під час атаки, вона залишилася на полі бою. Вночі, всупереч наказу, я прокрався до неї й два кілометри ніс її до своїх. Потім ми взяли шлюб. Ніколи не лаялись. А тепер усе скінчено.

Не варто було його втішати. Публічне звинувачення близьких осіб було ганебним й безсоромним. Багато жінок прокляли своїх чоловіків і зреклися їх прилюдно, пообіцяли з подвійною енергією працювати на будівництві соціалізму, аби спокутувати злочини своїх чоловіків, цих ворогів народу, цих шпигунів. Ув’язнені чоловіки дуже потерпали з цього приводу. Деякі зовсім втратили розум. Як тільки до них доходила звістка про зречення дружини, вони оголошували її вербовщицею. Наступного дня занадто запопадлива баба йшла за ґрати й отримувала можливість у концентраційному таборі працювати з «подвоєною енергією» на користь побудови соціалізму. Зрештою, такі публічні виступи припинилися. Гадаю, що партійні організації отримали згори директиву припинити цю ганебну практику.

Другим «ворогом народу» був Каганович, сільський єврей із України. До революції такі люди були візниками або корчмарями. Дебелий, присадкуватої статури, з татарською вилицюватою головою на міцних плечах він був найлагіднішим й найвеселішим товаришем по камері, якого собі можна було тільки уявити. За моєї відсутності його було обрано старостою камери. У ній уже було стільки людей, що хтось мав пильнувати лад і дисципліну. Каганович лаявся, як візник, або слідчий, але завжди лише від обурення безладом.

Ніколи не ображав своїх співкамерників. Селяни його поважали.

Вони мали його за свого. Він розмовляв із ними їхньою рідною мовою, чистою мовою українських селян. Навіть Македон, котрий усіх тероризував, робив для нього виняток. У Східній Галичині я часто зустрічав сільських корчмарів-євреїв, дуже схожих на Кагановича. Був він передусім добрим господарем — хозяином — як кажуть росіяни. Був комуністом ще з часів громадянської війни, виконував різні партійні обов’язки й завжди жив на селі. Знав душу українського селянина краще, ніж власну кишеню. Часто розповідав про колективізацію та великий голод 1931–1933 років. Він був відвертим і докладно розповів нам про те, як безглузда політика партії зруйнувала село. Я цікавився цими питаннями ще тоді, коли був на волі.

Тут, у камері, я познайомився з усіма сторонами життя в радянському селі. Балачки про форсовану колективізацію не припинялися.

Всі в’язні були переконані, що біди «великої чистки» були спричинені бідами колективізації.

Перед арештом Каганович був керівником політвідділу машинно-тракторної станції (МТС). Політвідділи при МТС були впроваджені Центральним комітетом після 1932 року, коли на селі все сходило на пси. Десять мільйонів селян уже померло з голоду. Жнива дали лише третю частину нормального збору збіжжя. Не було хліба.

Не було зерна для посіву. Селяни з голоду втратили сили, опухли, були нездатні обробляти землю без попередньої відгодівлі. В кожній халупі лежав, щонайменше, один покійник. Не було кому ховати померлих з голоду. І нарешті, в останню мить Сталін відступив. Комори Червоної армії були відчинені, було видано селянам зерно для посіву й на їжу, щоб вони змогли приступити до роботи. Було скасовано натуральний податок і замість тогочасного прибуткового податку впроваджено податок на землю, що залежав від кількості землі.

Натуральний податок (хлібозаготівля) полишав селян і їх безборонні колективи на ласку чи неласку державних реквізиційних комісій.

Якщо вони добре працювали і врожай був добрим, то в них забирали все, за винятком невеликої решти, яка мала покрити їхні власні потреби, — а з 1931 року навіть і того не залишали. Бійці продзагонів не були садистами, але вони самі були під тяжким пресом. Вони отримували згори плани хлібозаготівлі і мали видобути з окресленого району певну кількість пудів зерна. Добре працюючий колектив мусив покривати дефіцити своїх ледачих сусідів. До того ж, із початком колективізації стала неможливою кількісна та якісна оцінка праці окремих селян та її винагорода. Виникла ситуація, коли селяни, як індивідууми, та колективи, як ціле, втратили відчуття, що їх винагорода залежить від результатів праці. Втратився простий зв’язок між працею та заробітком. У перші роки колективізації працьовитий селянин отримував за свою роботу те саме, що й його лінивий сусід.

Працьовиті колективи не мали змоги залишити собі з плодів своєї праці більше, ніж інші. З 1930 року селянами опанувало переконання, що нема сенсу працювати. Так чи інакше, але в них забирали все.

До великого голоду допровадила не розруха, що мала місце на початку колективізації, знищення худоби й т. ін., а систематична шкода, спричинена натуральним податком. Село просто перестало працювати