Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Через кілька днів ми довідалися, що того лікаря спроваджено до Москви. Спочатку я мав всю цю історію за вигадку, бо ніколи того чоловіка не бачив. Однак той, хто приніс нам цю історію, був старим соціал-революціонером на прізвище Кушнаренко, якого ми знали як надзвичайно правдиву й гідну довіри людину. Невдовзі й інші в’язні підтвердили його розповідь. Чоловік, який прибув до нас двома тижнями пізніше, сидів в одній камері з лікарем. Описав його нам. Цілу годину я просидів у кутку, переповнений думками. Потім розповів історію з часів переслідування відьом у Німеччині. В одному малому містечку, якщо не помиляюсь, у Люцбургу чи Бамбургу, інквізиція вчинила натуральну оргію. Але цей шабаш припинився, коли було взято одного молодого теолога. Він не приховував своїх зв’язків з дияволом, а як спільників назвав усіх членів Високої духовної комісії, у тому числі й головного інквізитора міста. Його не можна було брати на катування, бо зізнався ж. Справу було передано архієпископові, котрий прийняв рішення заборонити діяльність інквізиції в тому місті. Мешканці зітхнули.
Знайомство з середньовічною історією надихнулого цього чоловіка піти саме тим шляхом. Але ДПУ виявилося більш наполегливим, ніж інквізиція.
При доскіпливому погляді виверти «великої чистки» нагадували відьомські процеси середньовіччя. Видавлені катуваннями зізнання були цілковито висмоктані з пальця. Слідчі не чинили перепон фантазії звинувачуваних і допомагали їм лише тоді, коли підслідний був занадто тупий або настільки несвідомий, що не міг що-небудь зметикувати, або в тому разі, коли зізнання членів однієї організації занадто різнилися між собою. Лише в поодиноких випадках турбувалися вони про те, щоб вигадки звинувачуваних хоч якось стосувалися дійсності. Пізніше я опишу такий випадок — це справа Кушнаренка про таємний склад зброї.
Існує багато людей, схильних виправдовувати злочини «великої чистки». Вони вважають, що Сталін та його ДПУ були вимушені знищити дуже потужну п’яту колону, проте зробили це трохи круто:
«Але ж, — милий Боже, — де дрова рубають, там тріски летять». Вони не хочуть зрозуміти того, що полетіли не лише тріски, а й дерева.
Кажуть: «Не може бути того, щоб усі ці люди були невинуватими.
Щось таки мало бути. Диму без вогню не буває». Найчастіше в таких випадках я відповідав запитанням на запитання: «Чи ви вірите у відьом? Ні? У такому разі візьміть до уваги, що впродовж трьох віків тисячі жінок зізналися в тому, що були відьмами й згоріли за це на вогнищах. Їхні зізнання, що зберігаються у великих бібліотеках, зараз доступні кожному. Вони майже не відрізняються від зізнань часів «великої чистки». Але ж відьом ніколи не було насправді. Так само й злочинів, у яких зізналися мої товариші».
Кожен новий день приносив нам новий матеріал. Ми, старші в’язні, знали механізм слідства настільки досконало, що могли передбачити розвиток кожної нової справи. Ми вже знали закони, за якими наростала та гігантська лавина вбивств. Щоденно довідувалися про її нові жертви. Але для нас ще був таємницею двигун цього вражаючого механізму. Ми раз по раз запитували себе: яка провідна ідея цього нищівного процесу? Чого хоче Сталін? Яких саме людей він хоче ліквідувати? Чи має та вербовка на меті якийсь потаємний план? Чи слідчі вимагають від в’язнів зізнань проти якихось визначених груп людей? Без сумніву, така тенденція існувала, але лише до 1938 року. З 1938 року гебісти почали хапати всіх, хто лише траплявся їм під руку. Хто були архі-вербовщиками, яких заарештували ще в 1936 році і яких уже не було у в’язницях? Чи був арешт родоначальників усіх організацій, створених пізніше ДПУ, свідомим актом і чи малося на меті очистити державу від активних ворогів режиму?
Восени 1937 року ми ще не могли відповісти на ці питання. Але роком пізніше заарештовані гебісти розвіяли той морок. Цілий рік я реєстрував випадки, збирав статистику, вираховував, які саме групи людей — йдеться про вік, національність, класову належність — були серед в’язнів найбільш репрезентовані. Обговорював зі своїми товаришами найімовірніші інтерпретації, аж поки восени 1938 року не створив свою власну теорію.
Уже навесні 1937 року мої товариші почали рахувати кількість арештованих. Кожен новоприбулий до Холодногірської в’язниці мав при собі трохи грошей і якісь предмети, які не вільно було брати з собою до камери. Наприклад, підтяжки, кишенькові ножики, металеві гребінці й тому подібне. При оформленні всі ці речі треба було здати до канцелярії й отримати навзамін дві квитанції: одну на гроші, другу на речі. Ті квитанції мали поточну нумерацію. Якщо до нас прибували два в’язні з інтервалом у місяць, то за різницею номерів ми могли встановити, скільки людей було арештовано в тому місяці. Холодна Гора була центральною в’язницею харківської області. Це означало, що всі в’язні, навіть якщо слідство велося десь у провінції, виходили етапом з Холодної Гори. Вони обов’язково затримувалися тут бодай на день. У цій центральній в’язниці формувалися групи для відправлення до далеких таборів. Ми рахували заарештованих і порівнювали свої підрахунки з загальною кількістю населення. Коли 20 лютого 1939 року я полишав Харків, було встановлено, що понад 5,5% людності міста й харківської області за два роки було заарештовано.
Харківський регіон є досить значним за розмірами, тому на основі своїх даних ми вже могли зробити висновки стосовно всієї країни в цілому. Але ми тим не обмежились.
Ми довідалися від в’язнів, які прибували з інших міст як свідки, або з таборів на додаткове слідство, що наш метод підрахунків використовувався в усіх центральних в’язницях країни. І скрізь в’язні приходили до того самого результату, який коливався між 5,5 та 6% загальної
