Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Чим менше контрреволюційних дій могли виявити чекісти, тим більше вони викривали контрреволюційних намірів. Вже кожне село мало дві або три незалежних терористичних групи, кожна з яких жадала крові диктатора, у кожному промисловому підприємстві сиділи диверсанти, які прагнули замінувати електростанції. По всій країні залізничники тільки те й робили, що чекали нагоди пустити під укіс військовий транспорт. Бактеріологи винаходили нові хвороби, щоб знищити людей та військові підрозділи. Колишні партизани часів громадянської війни знову почали збиратися в лісах і хапатися за зброю. Політики готували передачу частини території давнім ворогам держави. Національні меншини виношували плани свого виходу із Союзу і приєднання до фашистської батьківщини, якщо навіть ця батьківщина була віддалена від них на 3 000 кілометрів, — наприклад, гітлерівська Німеччина від Німецької республіки Поволжя. Такий вигляд мав Радянський Союз у головах чекістів наприкінці 1937 року.
Та все ж не всі в’язні піддалися психозу. В камерах сиділи найкращі патріоти країни, п’ятдесятилітні люди, які колись на своїх плечах винесли революцію й громадянську війну. Тепер вони з сумом та неспокоєм спостерігали руйнацію їхньої справи. Вони не поділяли оптимізму молодих людей і не вірили в те, що «чистка» суперечить волі вождя і що вона є вибриком оскаженілого апарату ДПУ. Вони також не поділяли ілюзій інших стосовного того, що сам процес масового знищення призведе до знищення самого апарату знищення, що «чистка» мала сама собі остаточно покласти край. Ці люди чинили опір до самого кінця. Проти них був спрямований безжальний терор гебістів. Вони гинули під тортурами, але помирали без слова скарги.
У жовтні в «брехайлівці» сидів старий керівник партизанського руху. Людина геркулесової статури. Воював на Далекому Сході під проводом Лазо проти японців і проти білогвардійських генералів — Колчака та Унгерн-Стернберга. Тепер же він мав зізнатися, що був японським шпигуном, який видавав ворогам своїх соратників. Їм не вдалося зламати опору старого партизана, але вони добре відчули на собі його ненависть. Через тиждень його принесли непритомним до «брехайлівки». Лікар оглянув його й відправив до шпиталю. Співкамерник пізніше повідомив нас про його смерть. Лікарі та інші хворі питали його про те, що йому пороблено. Спочатку він мовчав, а потім, уже перед самою смертю, повідомив, що впав зі сходів.
На той час ми в камерах знали все, що діялося на волі. Ізоляція була порушена. Щогодинно прибували сотні нових в’язнів. Були вони живою газетою, але приносили нам більше, ніж це могла зробити піддана цензурі преса. Приходили вони з країни мовчання, де ніхто не смів відкрити рота, і лише в камерах починали говорити, бо вже не боялися арешту. Приходили з торбинками сухарів. Вони місяцями очікували на арешт. Коли ж та хвилина наставала, зникало напруження, і вони з полегшенням зітхали. Вони розповідали нам, що сталося з партією. Партійний секретар запитував кожного комуніста: «Скільки ворогів народу ти викрив?» І не приймав відповіді, що жодного. Реакція була стереотипною: «Ти хочеш сказати, що в вашому осередку немає ворогів народу чи, може, тебе не торкається сталінське гасло «революційної пильності»? Якщо хочеш залишитися в партії, видай ворогів». Хто тримався — був виключений, а це було запорукою арешту. Найчастіше, вже наступної ночі по виключеного приходили чекісти.
Знов і знов поставало питання: який політичний сенс того всього? Й не знаходилось жодної відповіді. Кожне нове пояснення вже наступного дня спростовувалося новими фактами. Одне не викликало сумніву: якими б не були справжні задуми диктатора, якою б не була задумана ним політична мета ліквідації, діяльність ДПУ досягала зворотних результатів. Скоріше за все, тут об’єдналася божевільна ідея з божевільною і жахливою технікою її виконання, внаслідок чого було розхитано фундамент людського суспільства. Ми не відали провідної ідеї, але ми добре бачили божевільну техніку її втілення.
То була техніка ВЕРБОВКИ.
Розповідають, що перський шах, будучи в захопленні від нової гри в шахи, викликав автора винаходу гри, щоб якось його винагородити. Шах пообіцяв виконати будь-яке його бажання, хоч би це й коштувало йому половини царства. Винахідник же виявився напрочуд скромним: «Поклади мені, царю, одне пшеничне зерно на першу клітинку шахової дошки, на другу клітинку — дві зернини, на третю — чотири й так далі. Цієї винагороди з мене буде досить». Шаха обурила безпретензійність знаменитого винахідника і він звелів доставити мішки з пшеницею. Невдовзі стало зрозуміло, що палац не вмістить тієї кількості пшениці. Тоді він покликав мудреців, аби вони підрахували, скільки ж треба того зерна. Коли ж вони, нарешті, підрахували, то виявилось, що врожаю всієї держави за ціле тисячоліття не вистачить для того, щоб задовольнити вимогу винахідника.
Щось подібне трапилося і з Сталіним, коли після трьох років «чистки» він збагнув її масштаби. Тоді й лише тоді він дав команду зупинитися. Але було вже занадто пізно. Звільнити масу невинуватих людей уже було небезпечно. А полишити їх гнити в таборах далекої Півночі та інших місцях означало скомпрометувати російську революцію.
Перед кожним ув’язненим ставилося два кардинальні питання:
«Хто тебе завербував?», «Кого завербував ти?» Спочатку він заперечує свою провину, але після кількох днів фізичної наруги розколюється і називає від 5 до 10 своїх спільників. Найпізніше як через місяць після арешту вербовщика до в’язниці прибували завербовані ним люди. Кожен із тих 5 вказував 5 нових. У наступний місяць до в’язниць прибувала третя генерація, чисельністю в 25 змовників. Через півроку потомство першого заарештованого вже складалося з армії в 15 000 контрреволюціонерів, якщо знехтувати поправками на ту обставину, що деяких змовників вербувало одразу кілька осіб.
Коли пізніше я буду послуговуватися термінами «вербовщик» чи «завербований», то це не треба розуміти в тому сенсі, що в дійсності мала місце якась вербовка. Коли хтось із нас казав:
